Знайти «Фонтани» виявилося набагато складнішим завданням, ніж могло здатися. Ніч, на руках мапа автомобільних доріг України без особливих деталей місцевості, погана роздруківка мапи з нещодавнього скелелазного фестивалю на Фонтанах, пустельні вулиці передмістя Сімферополя, нема до кого звернутися з питанням…
Нам треба було знайти верхню частину скель у непроглядній темряві. Кінцеву зупинку маршрутки, цвинтар і водонапірну вежу (як в описі) ми знайшли легко, але «кілька
будиночків» до моменту нашого приїзду виявилися чималим селищем, розвилок було багато і місце «правильного повороту» виявилося неможливо визначити. В результаті ми трохи похитнули по окрузі, то спускаючись в яри, то заїжджаючи в сусідні татарські поселення, які непомітно переходять до Сімферополя.
Мрячив дощ. Повернувшись на заправку на Севастопольській вулиці, ми вирішили повторити спробу від водонапірної вежі. Нам пощастило: на очі потрапив місцевий будівельник, який і вказав нам дорогу до скель. Через пару сотень метрів дорога вийшла до урвища, що радісно «поглинало» світло наших фар. Якоїсь миті з-за дерев вискочила лисиця і рвонула кудись у прірву.
Треба було вибрати місце для ночівлі. Не дивлячись на кінець червня, було сиро та холодно. Неабияк втомившись від 8 сотень кілометрів шляху, на першій же поляні, що сподобалася, ми з останніх сил поставили намет на щось м’яке і приємно пахнуче, і заснули. Вранці це пахнуче виявилося рожево-жовто-білими луговими квітами, а в десятці метрів відкривався вид на долину, що зачаровується (попри похмуру погоду).
І нікого довкола. Надії зустріти активістів, що бредуть до скель, розмило дощем, значить, шукати «пробиті» скелі, доведеться самим. Справа в тому, що урвищ, обривників і нависань там вистачає, але де потрібні? Знайшовши спуск униз і «запірнувши» під найближчий урвищ праворуч, ми спочатку натрапили на пташині колонії, майже без слідів перебування людини.
Скелі на Фонтанах – це нуммулітовий вапняк: один із найдовговічніших, міцніших і зносостійких вапняків, утворений залишками раковин древніх морських молюсків. Цьому
вапняку навіть приписують унікальні цілющі та сакральні властивості. Не перевіряли, але встановили факт наявності доісторичних черепашок, що стирчать зі скелі.
І тут знову почався дощ. Довелося ховатися від нього і терміново грітися (як ще не раз у цій поїздці), сподіваючись, що воооон та хмара пливе не в наш бік, або що цей сильний вітер швидко її віднесе.
Підкріпившись плюшками та обговоривши результати першої розвідки, ми вирішили їхати в кущі зарослі далі у напрямку на південний схід.
Дорога, пробігши метрів двісті біля урвища, повертала назад до селища, весь час розгалужуючись і іноді підозріло гублячись у заростях.
Покружлявши і, з деяким трудом, видершись по черговій крутій і слизькій майже стежці, Бублик (Фіат Добло) самовіддано залишився чекати нашого приходу з другої розвідки.
Отже, ми розпочали новий спуск. Цього разу стежка була явно хожена і вже перші побачені скелі заблищали шлямбурами. Ну й одразу ж уразив рельєф скель: не дуже високі, що нависають, як гребені крутої хвилі, що накочується на берег. Скелі рясніли трасами, рельєфом (природними і не дуже «кишенями») і невеликими струмочками води, що стікає зверху (де-не-де).
Зраділи, ми продовжили розвідку і спустилися в невеликий гай, який опоясує скелі. Маршрутів і тут виявилося багато, в окремих секторах, мальовничих і здебільшого нависаючих. Але ми приїхали, щоб побачити один особливий маршрут. Він іде стелею величезного грота, маленькими дірочками і величезними полками, де живуть птахи… Орда (8б/+).
Оскільки пошуки ми розпочали з південно-східного боку, то грот опинився в самому кінці «ошлямбурованої» ділянки скель, коли ми вже трохи сумнівалися, що знайдемо її. Він виринув через поворот, після трохи стрімкого переходу по мокрій кромці скелі. І одразу приголомшив: висотою близько 30 метрів і шириною близько 70, грот був схожий на широко відкриту пащу
якоїсь чудовиська (особливо за такої похмурої погоди). Зверху грота зловісно звисали ланцюги, та й стаціонарні відтяжки були здебільшого з ланцюгами (і зараз уявляю, як вони гойдаються на вітрі).
Підніматися до початку трас (кудись у горло тварини) треба було акуратно: майданчик для страхувальника – це похила площина, якою можна і скотитися. Поки Кондрат із заокругленими очима спостерігав, куди йому належить лізти (треба сказати, що трохи насторожено спостерігав відсутність зачіп знизу та велику відстань між маленькими дірочками на першій стелі), я спостерігала за птахами, які влаштувалися у гроті у значній кількості. Результати їхньої життєдіяльності ще не раз потішать спортсменів на трасі.
Визнавши результати розвідки позитивними, вирішили не повертатися, а відкрити інший шлях нагору, піднявшись нагору за великим гротом. Продерлися (широкої стежки там немає) і вийшли на плато. Глянувши у бік Бубліка, помітили якийсь джип, що красувався біля кромки чагарників. Враховуючи, що людей поряд не було, можна було припустити, що вони пішли на пікнік або ще чогось… Хоча за погодних умов це було підозріло. “Маньяки”, – подумалося мені.
Загалом це було дивне поєднання: тиша, простори, напрочуд не схожий на інші українські скелі рельєф, гроза та випадкові зустрічі з підозрілими особами (і джипами). Іноді, особливо з настанням темряви, мені ставало страшнувато. Приємно усвідомлювати, що мандруючи Бубликом, ми, як равлики, маємо під рукою маленький будиночок-фургончик, на «якщо що». Цього разу такий захисник ночами виявився ще більш доречним через сильні вітри та негоду (ми ночували всередині машини), а також через знайдені біля однієї з полян шприці, які не обіцяють приємного сусідства.
У зв’язку з погодою та деякою розслабленістю (щоб не сказати лінню) за два з половиною дні ми спробували лише кілька трас у самій правій частині скель (якщо стояти до них обличчям) та Орду. Пам’ятаю Лускунчика (7а) лізли, ще Прелюдію (6б, але здалася складніше Лускунчику), може ще щось, уже не пам’ятаю… Хотілося полізти в секторі Зоряні війни: здолати усипаних дірочками та нависаючих «Люка Скайвокера» та «Йоду»! Траси короткі і на вигляд дуже складні… ну якось іншим разом.
Орда запам’яталася складним стартом (спочатку просто не могли дістати до другої відтяжки, тому що першу хтось зрізав), маленькими дірочками, необхідністю сильно закидати голову, спостерігаючи за лезом, відчуттям самотності, ланцюгами та птахами. Ну ще невдоволенням Кіндрата від кількості екскрементів наших пернатих друзів:)
Що можна ще сказати про ці скелі? Не зовсім зрозуміло, чому на Фонтани не їздять натовпом, може магазин і вода далеко (криниця внизу), чи моря немає поряд. А скелі, безперечно, дуже цікаві: багато трас, багато нависання, дірочок… красиво, нічого не сипеться. Ще вони трохи колючі, десь здаються незвичними, десь ростовими чи надмірно «довбаними», але потенціал у скель хороший і відпочиваючі з різним рівнем «готовності» зможуть провести там час із користю та задоволенням. Є траси для драйтулінгу, є місця під намет, де пофотграфуватися і просто погуляти. Дякую всім тим, хто доклав своїх зусиль на скелелазне освоєння цього місця. Сподіваюся на нову зустріч, Фонтани!
