«Камінь. Холод. Сходження»

Автор: Грегорі Кроу. Фото: Томас Ульрих.
Оригiнал був опублiкований у National Geographics, March 2000.
Переклад: Xana
Правки: Sure

Стаття про льодове сходження в Патагонії на Сьєро Торе.

t01

"Супермиша, скоро ти помреш" співає Девід Фейзл ( David Fasel) в повну силу своїх легенів в стилі хеві-метал, який він обожнює. Зимова буря продовжує казитись зовні нашої дикої хижі. Три ночі тому миша спустошила останні запаси тютюну Девіда і він оголосив війну. Минулої ночі він врешті-решт вбив мишу та досі в переможному запалі фальшиво реве свою войовничу пісню. Зараз це здається ідіотизмом, але далеко звідси, на вершечку Південного Патагонського Льодяного Поля (Southern Patagonian Ice Field) щоразу я чую цей приспів та вмираю від сміху.

p02

Як на мене, сміх так само важливий для успіху експедиції, як і їжа, та нам знадобилось не меньш ніж 10 хвилин, щоб донести одне до одного елементарний дитячий гумор. Уся справа в мовній проблемі. Девід, Томас Ульріх та Стефан Сейгріст (David, Thomas Ulrich, Stefan Siegrist) приїхали з Швейцарії та розмовляють німецькою та трохи англійською. Я — з Каліфорнії і знаю пару загальних фраз німецькою. Серед безодні Патагонських Анд під час першого зимового сходження карколомним східним схилом Сьєро Торе (Cerro Torre) ми пройшли першу плутану мовну практику.

Тиждень тому під час нашої першої спроби я ледь не вбив Девіда, тягнучи далі вгору мотузку, яку забув закріпити. Моментом пізніше я кричав “ Стоп! Стоп!”, відчувши, як Девід почав переносити вагу на незакріплену та незафіксовану мотузку. Катастрофи не сталось, але я дуже боюсь ситуацій, де ми маємо вирішувати складні та відповідальні питання, перегукуючись крізь завірюху з протилежних кінців 200-футової мотузки.

p03

На щастя, в мене зі швейцарцями є проста основа для спілкування-любов до високої та дикої місцевості. Через 48 годин після бурі, що загнала нас з Девідом до хижі, ми опинились в 700 футах під вершиною Сьєро Торе. Вчора ми пройшли дві третини західної стіни-найпростішу частину, цим ранком ми запланували висоту, що залишилась. Саме зараз далеко за полудень, ми підіймаємось 1000 футовою чільною стіною вертикального льоду, що відділяє нас від вищого західного плеча Сьєро Торе. ,в милі під нами поважно пливе горизонт землі.
Голка, що проштрикує південне небо, Сьєро Торе- одна з найпрекрасніших гір світу. ЇЇ західна стіна є мрією багатьох альпіністів, наче швейцарська Ейгер (Switzerland’s Eiger ) в 50 р. р.. Та для Томі та Стефана ,що живуть в її сутінках, її північна стіна-лише тренувальний стенд. Сьєро Торе не лише технічно набагато складніша, але й патагонська погода — пронизуючий вітер, хмари, що збивають з ніг, сніг, що жалить — набагато огидніша. Умови більш ніж достатні для Сьєро Торе, не кажучи вже про недосяжну висоту в 10.177 футів.

p04

Ліворуч за моїм плечем — дикий зимовий пейзаж з льоду, снігу, гір та неба, та я не наважуюсь туди дивитись, погода вочевидь погіршується і я не можу відірвати погляду від хмар, що товстіють над піками на заході та сивіючого горизонту за ними. Щоб хоч трохи заспокоїтись, я перевіряю спорядження, карабіни та льодобури , що втримують мене на карколомному льоді, перекладаю мотузку та перевіряю карабін, через який мої руки в рукавичках будуть передавати мотузку партнеру вище. Однак страх хвилями проходить крізь мене і я почуваю себе яйцем ,що балансує на вершечку флагштока.

Томі Ульріх вгризається льодовими молотками та кішками в лід наді мною.200 футами нижче Девід та Стефан готуються зійти на мою станцію, врублену в лід. Томі грюкає льодовим молотком по куленепробивній поверхні – і один зі шматів льоду розміром з обідній столик врізається прямо в центр моєї каски. Він грюкає знов, обережно вбиваючи свій молоток та перевіряючи чи він закріплений. Він заганяє передні ікла кішок в лід та піднімається на крок вище – свіжі скельця льоду рикошетять моєю кришкою — бам, клаць, бах… Я весь зіщулююсь, втягую шию в марній спробі заховати все своє тіло під каскою.

p07

Ми намагаємось побудувати на бліцкриг під час затишку між двома бурями, та боюся, що ми довірились одному з страшних вікон непоганої погоди, що Патагонія частенько підкидає – гарненько піднімаєшся собі на пік, а там підстерігає незворотне. Бурі вриваються в Сьєро Торе з розривною люттю артилерійського снаряду. Тут, в супереч тому, що моряки відносять до “ревучих сорокових та нестримних п’ятидесятих”, бурі породжуються лише завдяки та навколо однієї точки на глобусі — Патагонії.

Ми не маємо шансів досягти вершини сьогодні. Мене тіпає лише від однієї думки про погоду, що швидко псується, ще однієї довгої ночі на льодяній полиці з температурою далеко нижчою від нуля за Фаренгейтом. Ми не маємо радіо, сигнального маяка та надії спастися , якщо щось піде не так. Ми не лишили за собою страхувальної мотузки ,щоб організувати спуск — через зайву вагу та незручності в становленні, — небезпечна тактика, не враховуючи зіпсованої погоди та можливого льодопаду. Наша безпека залежить від швидкого та ефективного сходження та спуску. Зимовий холод та кілька годин денного світла все ускладнюють. Нам треба більше одягу, тепліших спальників, більше батарейок для головних ліхтариків, більше пального та більше калорій, ніж ми витрачаємо влітку. Це подвійне навантаження, тому що кожний додатковий грам означає., що ми будемо сходити повільніше.

p06

Льодяний дощ по моїй касці вщух і в мене з’явився шанс роздивитись навколо. Лінія хмар на заході здається набагато темнішою ,а вітер сильнішим. Томі, підвішений на темляці свого правого молотка в 30 футах наді мною, обома руками намагається вкрутити льодобур , 8 дюймів завдовжки та 1,25 в діаметрі, пусту з різьбою трубку, що має зупинити будь-яке падіння. Я знаходжусь в лівому куті під масивним карнизом, де вкриті шаром льоду гранітні стіни розходяться як сторінки велетенської книги. Через свою відкритість усім вітрам, що віють з Тихого океану, західна стіна Торе прикрашена гірляндами химерних білих плям кристалічного льоду, схожого на той, що намерзає в холодильнику. Ці кристалічні гриби виростають у дикі закручені форми, найбільші-розміром з хату. Вони просто неймовірні і завжди небезпечні – така пляма не витримує ваги людини. Наш маршрут вигинається між грибами на нескінченними ланцюгами блакитного, білого, сірого та напівпрозорого льоду. Далеко в вишині-найбільша вигнута льодяна конструкція на недосяжній вершині світиться диявольським білим в сонячному промінні. Вона охороняє доступ до піку та робить його недосяжним.

p08

Лише роки тренувань та досліджень сходжень дають право альпіністу право зійти на таку вершину. Фейзел, Ульріх та Сейгріст заплатили свою дань Швейцарським Альпам. Девід, якому зараз 27, минулого квітня усвідомив ,що не хоче залишок свого життя провести комп’ютерщиком в урбанізованому світі, він закинув роботу заради експедиції і планує присвятити своє життя горам. Він бойовий кінь — в нього страшенно важке спорядження, та я жодного разу не почув його дорікань.

p08

З усіх людей, що я знаю, Томас Ульріх — найкращий, вихований в найкращих швейцарських традиціях, він чудовий організатор.” Це легендарна гора”, — каже Томі. “Вона входить у вашу кров і мрія змушує діяти.”. Одружений та батько двох дітей, Томі зберіг дитяче почуття гумору та непосидючість. Він хоче зробити сходження взимку, тому що лише тоді Патагонські Анди стануть нашими.

Четвертий з нас — Стефан Сейгріст — найбільш досвідчений в екстремальних скелях та льоді. Відверто кажучи, ми йому трохи заважаємо під час сходжень, але він стримує емоції через дві причини — він опікується Ульріхом та нами, і сильно хоче повернутися до своєї дівчини Карін в Швейцарії, яка тяжко хвора раком. Карін вимагала його участі в експедиції. Боротьба із сумнівами та емоціями надихає його йти вгору.

p10

Я — 33 річний дідуган, що прийшов із степової Санта-Барбари (Каліфорнія) та безнадійно закохався в гори Патагонії з того часу, як побачив їх вперше в 1994. Це моя сьома експедиція в Патагонський тигель страху, агонії та надії.

Поки я оглядав льодяні гриби, Стефан праворуч піді мною з усіх сил та за допомогою спорядження намагається вийти на мотузці. "Грег", покликав Томі на швейцарський лад, це класно, це тааак продвинуто". Я радий ,що йому так класно, та я боюся, що мене зараз знудить.

p11

Нижче за Стефаном заховавшись за льодяною химерою очікує своєї черги Девід. Я його трохи бачу лише коли він визирає з середини своєї помаранчевої куртки та холоднокровно смалить цигаркою .За сорок хвилин Томі щезає за вершиною стіни. Я збираю залишки тремтячої мужності та вирушаю за ним. Я ледь дихаю через купу одягу на мені — флісовий светр, тепла куртка, вітрівка; всередині — як в сауні, я плаваю, немов засмоктана липка цукерка. Сонце спочатку ледь світить на нас перші 15 хвилин, а потім щезає за горами на заході. Льодяні скупчення на довгому промені виблискують жовтими діамантами. Ми в іншому світі.

Надихнувшись виставою Томі я продовжую сходження,20 футів праворуч, потім вгору до наступного карнизу. Я тут вештаюсь, зависаю вже повних два дні. Круті льодяні схили дозволяють йти лише на передніх кігтях кішок ,причеплених до мого взуття. Я зосереджуюсь на плавних та контрольованих рухах молотків, щоб не передати їм тремтіння своїх рук.

p12

Сонце щезло. Зараз 6 вечора, лише о 10 ранку ми знов його побачимо. А я поки що лізу і будь — яка неприємність може статися. В сутінках я пробиваю собі шлях до кінця схилу та закріпляю мотузку на двох льодобурах .Тоді я спускаюсь до своїх колег ,що розкопують місце для ночівлі під льодяним грибом, що здіймається над нами як велетенська мушля .Я згрібаю купу льоду вздовж краю , щоб хоч трохи влаштувати собі затишок цієї довгої зимової ночі. Зовсім не хочеться скотитись в спальнику в смертельному піке. Поки я копаю, мої руки болять, вітер продуває мій спітнілий вологий одяг і я думаю про завтра.

Ще більше болю. Я посміхаюсь, згадавши сцену з Рокі-3, коли журналіст запитує Клаббера Ленга, чемпіона, про його бачення майбутнього бою. Він відповів "Біль!" Я розказав це команді і ми посміялись.

p13

Наші останні 20 днів промайнули в тумані фізичних неймовірних зусиль. Ми пронесли та протягли більш ніж 400 фунтів спорядження до табору на Сьера Торе. Ми тягли жахливий вантаж крізь ліси вздовж замерзлих озер, чотири рази втрачали висоту на 3000 футів, обходячи гірські морени, а потім 10 миль вгору по велетенському льодовику Відьма (Viedma) під холодним світлом повного місяця. Навіть за допомогою трьох аргентинських друзів — Алехандро Капарроса, Макса Одела та Жерарда Хавьєра Спіссо (Alejandro Caparros, Max Odell, Gerardo Javier Spisso), користуючись 2 дні вантажними кіньми Дона Гуерро ( Don Guerra), наша важка праця забрала 9 днів.

Наша попередня спроба закінчилась невдало через бурю, коли вже було пройдено дві треті маршруту. Тоді Девід та я простирчали 8 днів гидкої непогоди в Супермишачій хижі,12 миль південніше від Сьєра Торе, поки Томі та Стефан з’їхали на лижах та прогулялися до цивілізації за додатковими батарейками для головних ліхтариків. Це були великі страждання. Наші маленькі страждання це-мозолі та вивихи, спричинені незручними вічнохолодними пластиками, висушена морозом їжа, відсутність душів, смердючий одяг та розчинна кава.

p05

Коли Томі підкинув мені ідею під час трансатлантичної телефонної розмови 7 місяців тому, я без зайвих роздумів крикнув "Так, чорт забирай!" Можливість зайти на цей пік першими захопила мене одразу. Сьеро Торе- один з найбільших в альпіністському світі приводів для дискусій, жодна гора в світі не викликала в мені таких емоцій.

Я не самотній. Ще у 1950-х Сьеро Торе стояла нескореною , та її дика краса збуджувала уяву багатьох видатних альпіністів. Кожен хотів бути першим. Італійці Валтер Бонатті та Карло Маурі ( Walter Bonatti ,Carlo Mauri )зробили спробу зійти на невідому західну стіну в 1958, поки інша експедиція штурмувала більш придатний східний бік. Бонатті та Маурі досягли та пройшли більше половини плато з дикими намерзлими грибами, яке вони назвали Helmet (Шолом), але вони не змогли пройти далі. Коли вони спускались через східно — західне сідло, що відділяє Сьєро Торе від Сьєро Адела (Cerro Adella ), вони охрестили його "Сідло Надії" (Col of Hope), їхню ідею пройти західну стіну врешті-решт здійснила влітку 1974 італійська команда під керівництвом Казиміро Ферарі (Casimiro Ferrari ). З того часу 6 інших груп повторили це сходження у більш теплий час.)

Тим часом з протилежного боку гори лідер експедиції Бруно Детасіс (Bruno Detasis) впав у відчай, коли втрапив у снігову бурю, проявлену в усій красі. Він оголосив Сьєро Торе недосяжною. Та два члени експедиції, Чезаре Маестрі та Чезаріно Фава (Cesare Maestri,Cesarino Fava) так просто не здалися. Маестрі та Фава, разом із Тоні Еггером (Toni Egger) повернулись наступного сезону. В безнадійному змучуючому 6 денному штурмі Маестрі та Еггера, у супроводі Фава, були зроблені спроби сходження на західну та східну стіни. Такий штурм коштував Еггеру життя-його знесло льодопадом.

Наслідуючи Бонатті та Маурі, Маестрі охрестив північне сідло, на яке він зійшов з Еггером Сідлом Завоювання (Col of Conquest). Він написав “у горах немає такої речі як надія, лише воля до завойовництва. Надія — це зброя слабких”.
Сучасники визнали сходження Маестрі та Еггера найвизначнішою подією усіх часів та народів і це досягнення було буле незаперечним з 1959 року. Роками найвизначніші альпіністи намагались повторити шлях Маестрі – і так 40 безнадійних років. Цікаво, що тим, кому пощастило підійти найближче, одразу кидалися в очі розбіжності між описами Маестрі та тим, що вони бачили насправді.

В 1970 Маестрі, дочекавшись перерви у зростаючій критиці на свою адресу, повернувся на Сьєро Торе, де зробив фантастичне сходження на південний гребінь, що здіймається на 4.500 футів, наче арка готичного собору. Та не зважаючи на проголошені в 1959 принципи сили та мужності , він використав 150 W перфоратор, щоб закрутити 350 шлямбурів в секції каміння та навісив сотні футів мотузки для забезпечення страховки групи. Це викликало бурю протестів в світі альпінізму, найпромовистішими були заголовки в британському журналі Mountain –“Сьєро Торе: Збезчещена гора”.

На захист Маестрі скажу, що більша частина його “перфораторної прогулянки” була насправді дуже важким, висококласним сходженням, розрахованим на власні сили. Я пройшов цей маршрут, як Томі та Стефан в 1996, це був досвід, що дав мені право вирушити на Сьєро Торе взимку.

Ми не відчуваємо великого комфорту ,влаштувавшись у спальниках прямо під стіною. Томі зазирнувши у темінь на заході повернувся до нас. “Хлопці,” — каже англійською, “Я не релігійний, але сьогодні вночі ми в руках Божих”.
Він правий. Якщо буря не вщухне, ми спустимось і все буде скінчено, якщо ні — ми зійдемо.

О шостій ранку будильник прорвався крізь мій сон, я трясу і борюся з шнурками, застібками та блискавкою, що закривають мій спальник від льодяного повітря. Льодяні кристали зсередини капюшону висипаються на обличчя і тануть. Мрія про пляж під гарячим сонцем поруч із красунею-дружиною, Анною, не йде з голови.

Реальність зовні спальника виблискує безжальними льодом.. Автоматично я поглядаю на небо очікуючи ознак бурі. Яскраві зірки холодно виблискують між високими хмарами. Холодний вітер перебиває подих і повертає біль. “ Прокидайтесь, хлопці. Сьогодні ми сходимо”.

Я виловлюю головний ліхтарик з безодні рюкзака, вмикаю і намагаюсь запалити пічку. Зимове сонце вже годину як зайшло, та з киплячою пічкою я не боюся заснути. За мною швейцарці також впали шаленство зборів. Ми вскочили в одяг, запхалися мюслями , вдягли пластики, системи та кішки, напхали льоду та снігу в питні баки, скрутили спальники та рюкзаки — все на краю світу. Ми сподіваємось потрапити сьогодні на вершину, тому ми залишаємо наші спальні та кухонні речі, а беремо лише одяг, спорядження, воду перекус, та камери. На приготування пішло 3 години.

Я імітую спорткоментатора: “ Хлопче, ваше бачення бою? ” І три мої швейцарські друзі в унісон горланять “ Біль!”

За дві години ми сходимо 500 футів над нашим табором та – упс — впираємось в чудові гриби, що споглядали з-під низу. Вони прикрашають північну та західну стіни як труби з напівзатопленого Титаніка. Якщо ми не зможемо якось пройти між цими бар’єрами або траверсувати повз них, наше сходження скінчиться прямо зараз.

Стефан бере керівництво на себе і знаходить ймовірний шлях вниз, потім вгору праворуч. Поки він проходить маршрут, Девід робить станцію, Томі фотографує. Я роздивляюсь – враження від скель та льоду чудове, від погоди-ні. Лінії хмар вздовж гір на заході стають все темнішими та товстішими, за ними-взагалі щось клубочиться неймовірне. Над усіма горами навколо нас віє сильний вітер зі снігом, та за незрозумілою логікою, стоячи в 200 футах під вершиною Сьєро Торе, я можу запалити сірник.

Девід оглядається і питає “ Що думаєш, Грег ?”

“Думаю, що ми зробимо це” – відповідаю — “та я впевнений, що Патагонія змусить нас заплатити.”

Стефан виборює свій шлях вгору крізь 70 футів ненадійного пухляка, поки не знаходить солідний шмат льоду, де можна вкрутити льодобур, крізь нього пропускає мотузку, на якій закріплюється Девід. Стефан вже знеможений. Тепер лідерство бере Томі і разом з Девідом щезає в середині гриба. Через 20 хвилин рясний дощ льоду летить зі щілини – це Томі пробив 20 футовий льодяний тунель через самісіньке серце гриба. В мене серце завмирало, коли ми проходили цим маршрутом від картини небаченого дикого льоду.

Льодяний тунель — ключ до сходження, за 30 футів я приєднався до друзів на вершині Сьєро Торе. Хоча, краще сказати, майже на вершині. Ми підстрибуємо на плато за 30 футовим, схожим на заморожену розбиту хвилю грибом, але не можемо знайти надійного льоду, щоб забратись на сам вершечок. Томі, відірвавши від обличчя камеру, посміхається як Чеширський кіт.

p14

Я не хочу розслаблятись та святкувати, поки не опинюсь десь в безпеці в барі потягуючи віскі. Та можна роздивитись навколо – льодяні поля та моря гір, сонце виблискує на Лагуна Дель Дез’єрто (Laguna del Desierto ) ліворуч від фантастичного клину Монте Фіцрой ( Monte Fitz Roy ). Зуби скель прямо під нами, усі наче зчесані вітром. “ ОК, хлопці, годі жартувати. Час забиратись звідси.”

Стефан забиває в сніг трьохфутовий алюмінієвий прут, прив’язує до його середини стропу з двома мотузками. Я спускаюсь першим , намагаючись не думати про 3-х футовий штирь, від якого залежить моє майбутнє. Перший дюльфер пройшов легко і невдовзі ми розкопували в таборі залишені речі. Несподівано вітер оголосив нам війну і дюльферяти стало важче. Ми з Девідом працювали разом, “Тепер ми заплатимо!” заволав я крізь вітер. “ Біль!”- почулось у відповідь. Я спускався першим і не міг дістатись стіни, в кінці мотузки мені вдалося вчепитись за гачок, та невидима рука знов мене відштовхнула. Врешті-решт мені вдалося зарубитись і спуститись.

На заході сонце сховалось за стіною хмар, а вітер казився наче зграя демонів. Під стіною я маю спуститись вниз і праворуч, та вітер закручує мотузку між грибами. Я дюльферяю з максимальною обережністю, щоб нічого собі не зламати, мене хитає наче маятник, кішки б’ються о льодяні молотки.

Ми потрапляємо у невеличке сідло під Шоломом, вітер скаженіє. Я страхую Девіда , що зникає за льодяним монолітом, вітер вириває мотузку з рук. Сонце щезло, залишивши скривавлені небеса, ми боремося за наші життя. Надто стомлений, щоб йти я вже повзу.

За дві години ми вже вмикаємо ліхтарі на касках проходячи Сідло Надії — вітряну гігантську воронку між льодяними полями. Шматки льоду розміром з м’ячик для гольфу розкидані на 45° та 60° схилах. Вітер задуває під одяг морозне повітря, ми спускаємось в повній темряві при світлі наших ліхтариків, виблискують крижинки, наші обличчя припорошені снігом., коліна трусяться, схили щезають — все скінчено.

Лежачи в спальнику я не знайшов жодної частини свого тіла, яка б не боліла чи трусилася, та перед тим, як відключитись, моя пам’ять видала слова, які надихали мене і раніше, — слова з Біблії ,що були девізом моєї команди в коледжі.

Метки:

Закрыть меню