Нові обличчя України

Нові обличчя України

Цей хлопець не дуже любить фотографуватися і взагалі себе рекламувати. Але те, що він робить, гідно найширшого медійного висвітлення.

Зустрічайте — Віталій Дячук.

 

Довідка — Великий гімалайський шлях – один з найдовших  високогірних маршрутів у світі. Його загальна довжина становить 4500 кілометрів.

Шлях пролягає через території Індії, Непалу, Бутану, Тибету. Звичайно ж,  найвисокогірніша та найцікавіша частина треку проходить через Непал.

Більше 1500км шляху — де стежками, де перевалами, де пішки, де за допомогою альпіністської техніки, в місцях, де багато днів поспіль можна не зустріти живої душі. Більше 20 перевалів вище 5000м і два — вище 6000, більше 100 000м сумарного набору висоти.

Побачити всі 8 непальских восьмитисячників?

Зробити це за 80 днів?

Зробити це Соло?

А чому б ні, каже Віталій Дячук.

І дійсно, чому ні, якщо за це береться людина, спираючись на достатній туристичний та альпіністський досвід?

Нерафінований життєвий шлях, декілька різних видів спорту, АТО, досвід виживання в складних умовах — потужна база для такого проекту.

Головне — є і потужна мотивація.

Подробиці проекту на його сайті

Маємо честь бути знайомими з Віталієм та хочемо, користуючись нагодою встигнути до початку його проекту, познайомити з ним і читачів нашого медіа-майданчика.

В Лабораторії сьогодні на посаді інтерв’юверів — Павло Швець та Олександр Кашель.

Олександр:

Привіт, Віталію! Звісно, наш медіа-майданчик не міг пропустити таку безпрецедентну для української екстрім-активної спільноти подію, як твій проект. І очевидно, що за таку справу візьметься хіба не аби-яка особистість :) Про проект ми вже зробили невеличкий екскурс, а ось власне про тебе, думаю, багатьом би було цікаво дізнатися побільше. Пропоную класику — інтерв’ю, ми з Павлом, моїм колегою, приготували (так би мовити, різновекторно), два блоки питань. В силу нашого знайомства та партнерства, почну я:

— Існує безліч екстремальних видів спорту, чому ти для себе обрав саме альпінізм та гірський туризм?

Віталій:

— Важко сказати однозначно. Можливо сила звички. Адже в гори я попав в 18 років і це трохи кумедна історія. Як багатьом підліткам з промрайонів мені часто доводилося битися на вулицях і я пішов на секцію у-шу. Якось до нас потрапив хлопець “ізрядно” атлетичної тілобудови. Коли ми запитали де він так “накачався” він відповів що в альпсекціїї. І я пішов в альпсекцію. Так все і почалося.

А можливо, це тому що коли ти стоїш на вершині — між тобою і небом нічого більше немає.

Олександр:

— Як часто ти собі ставиш глобальні цілі в горах і чим визначається вибір району?

Віталій:

На жаль, глобальні цілі зустрічаються не часто. Хочааа. Кожна вершина — це ціль. Нехай маленька, але ціль. І вона потребує зусиль. І вона може вбити тебе.

Регіон? Важко сказати. Але в цілому є три варіанти:

  1. Фінансова доступність.
  2. Те, наскільки я захоплений ідеєю.
  3. Те, наскільки це буде цікаво моїм клієнтам.

Олександр:

— Мета твого проекту — Гімалаї поодинці, що очікуєш по завершенню проекту?

Віталій:

Втому і спустошення.

Ну, а крім того, це чудова нагода побути наодинці з собою, вирватися з багнища повсякдення і зрозуміти, що для тебе є дійсно важливим.

Олександр:

— Соло, це особистий вибір або обставини?

Віталій:

Скоріше обставини. Зі знайомих ніхто собі таке дозволити не може, з чужими я йти не хочу, продати як тур — не можу.

А єдина людина, яка може по часу та грошам, просто не стягне це фізично: йти по 30 км в день з рюкзаком який важить понад 25 кг.

Олександр:

— Чи є такі три речі, які ти завжди береш з собою в гори? Може який амулет? ;)

Віталій:

Фаталізм, зубну щітку та пасту.

Олександр:

— Як ти готуєшся до проекту, фізично, психологічно?

Віталій:

Психологічно — ніяк. Фізично — це біг, скелелазіння, походи в зимові гори і зараз ще повернувся до свого тренера з боксу.

Олександр:

— Людині, що потрапила в оточення величності природи завжди хочеться поділитися враженнями, чи плануєш вести щоденник (крім висвітлення проекту онлайн — Фейсбук, Телеграм)?

Віталій:

Було б цікаво написати книжку, але я дуже прискіпливо ставлюся до своїх письменницьких талантів та й, якщо чесно, то просто може стати ліньки.

Але я спробую надиктовувати щось типу шоденника на мобільний телефон.

Олександр:

— Ти готуєшся до різноманітних перешкод. Які складнощі найсуттєвіші, на твою думку, крім психо-фізичних навантажень? Наприклад те, що стоїть за межами фізиології — Мовні бар’єри? Відмінності в менталітетах? Незрозумілі локальні закони, правила, перміти? Як ти це плануєш долати?

Віталій:

Мовні бар’єри? Не думаю. Мене заносило в дуже дивні і дикі країни і я знаю, що мова жестів, гроші та готовність до насильства можуть вирішити будь-які проблеми.

Відмінність в менталітетах теж перестає бути проблемою після 3-4 екзотичної країни.

Перміти та бюрократія — це найбільша проблема.

Олександр:

— Практично кожен альпініст мріє про свою заповітну вершину, чи є у тебе така і якщо є, то яка?

Віталій:

Колись, коли я тільки потрапив в альпклуб, завдяки моїм інструкторам це була Ушба. Згодом, коли я дізнався про трагічну історію Рейнхольда Меснера — додався НангаПарбат по Рупальський стіні. Потім Ейгер по північній. Потім ще одна вершина.

Тож тепер їх чотири: Ушба, НангаПарбат, Ейгер та Альпомайо.

Олександр:

— Що для тебе головне в такого роду проектах? Природа, нова культура, пізнання межі своїх можливостей?

Віталій:

Хіба не чарівні тропічні пляжі? А зелені пагорби Ірландії?

І хіба є культура цікавіша за європейську?

Межа. Тільки коли доходиш до межі своїх сил, до межі життя — відчуваєш себе живим.

Павло:

— Альпініст – АТОвець – знов альпініст? Щось мені це нагадує) Точніше, когось…

Привіт! Мене звати Павло і мене цікавлять такі метаморфози!

Если можно, на языке соседей, увы — мы зависимы от этого. Наследие прошлого. Тем более, что многие из нас оттуда, родом из эсэсэсэра, т.е. рускоговорящие.  Готов?

Віталій:

— Jawohl!

Павло:

— Вот ты был благополучным человеком, увлекался горами и считал, что круче не бывает. Адреналин только там. И вдруг – война… Как там оказался? Патриотизм, чувство собственного достоинства, или просто адреналиновая зависимость? Ладно, это личное, можешь не отвечать.

Вопрос о другом – чем отличалась та действительность, которая тебя встретила в зоне АТО от ожиданий? Я имею в виду первые дни?

Віталій:

— Патриотизм? Не знаю. На застольях многие мои друзья громко рассказывали, что если как что, то они бросят все и поедут воевать за Неньку-Украину. А я всегда смеялся и говорил, что сложу вещи и уеду отсюда. А вышло… Вышло как-то наоборот.

Адреналиновая зависимость? Не думаю. Мог бы и без войны кайфовать.

Наверное сыграло два чувства. Цитируя Шварца: “Нас, молодых, так учили!” Только не тому, чему в пьесе Шварца, а сжать зубы и драться до конца.

И какая-то глупая сентиментальность: легко и просто уехать на другой край мира, когда у твоих близких все хорошо. Но бросить отца или мать, когда они больны — это какая-то инфернальная мерзость.

Первые дни войны? Не знаю. Я ко всему был готов: и к риску, и к грязи, и к г…ну , и к аватарам. Окопная скука и время застывшее, словно муха в янтаре, было самой большой неожиданностью.

Павло:

— Помнишь первый бой? Реальную опасность, страхи? Помог чем-то опыт экстремальных ситуаций в горах, или всё по-другому, не сравнимо?

Віталій:

— Первый бой? А что им считать?

Это тот день, когда мы заехали в Широкино, и наш джип накрыли из “Василька,” и наш водитель, схлопотав осколок в плечо, все гнал и гнал вперед, уходя из зоны обстрела, а потом командир увел его на перевязку, а я выставлял боевое охранение и осматривал побратима, которому осколок пробил флягу, и он не знал, что у него течет по ногам: вода или кровь?

Или это первый огневой контакт, когда я видел в оптику вспышки выстрелов в бойницах напротив, отрабатывал туда и испытывал удовлетворение, видя, как эти огоньки гаснут и больше не появляются?

А опыт? Опыт то конечно помог. Я человек пугливый и осторожный, а благодаря опыту вел себя там почти как нормальный.

Ну а если без шуток, очень пригодился опыт НЕ комфортной жизни в палатке и со спальником. 90% тех, кто ломался психологически на моих глазах — ломались из-за быта. Из-за необходимости рубить дрова. Из-за отсутствия душа и т.д.

Павло:

— Изменилось ли твое мнение о людях там? Помнишь, «Если друг оказался вдруг…»?

Віталій:

— Как-то странно изменилось. Тот, кто был готов не раздумывая закрыть собой тебя на фронте, иной раз оказался законченным г…ном на гражданке.

Павло:

— Это всё было предисловие к главному вопросу – как ты вернулся в нормальную жизнь?

Многие не находят себе места в жизни. Не могут «снять  камуфляж». Бухают, обиженные на действительность. Типа, «пока мы там воевали, вы тут бабло зарабатывали», «все кругом воры, сплошная зрада». И т.д. Всё это так, отчасти. Но только для тех, кто привык искать ответы не в себе. Для тех, кто ждет «волшебника в голубом вертолете» и ищет виноватых. Ты справился с посттравматическим синдромом?

Віталій:

— Ну, положим, я и сейчас часто разгуливаю в камуфляже. Точнее в камуфляжных штанах. Особенно в горах. Удобные они.

А вообще, дорога от ПТРС была так себе: психиатр, деньги за его услуги, таблетки, деньги за таблетки, горы…

Павло:

— Твоя программа помощи ампутантам – что значит для тебя?

Віталій:

— Вызов. Это вызов мне — смогу ли я заинтересовать человека преодолеть себя. Свои слабости.

Помочь ему. Понять его.

И это вызов ему — сможет ли он выйти из комфортной зоны. Потому что для человека с ампутированной ногой поход в горы сложнее даже, чем параолимпийские игры…

Павло:

— Что хотел бы сказать ребятам, которые вернулись из зоны АТО, но еще не «сняли камуфляж?»

Віталій:

— Хорошая подначка. Даже не знаю. Хотя…

Мы вернемся! И спросим ответ за все. За все смерти, боль и кровь.

Павло:

— Виталий, спасибо за интервью!

Надеюсь увидеть твою улыбку на фоне Гималаев, а пока — держим интригу)

Олександр:

— Так, Віталік, дуже тобі дякуємо!

Сподіваємося першими почути і розповісти про твої Гімалайські враження! Бажаємо тобі успіху в твоєму проекті, хорошої погоди та лише позитивних зустрічей.

 

Закрыть меню