Розвідка нового дайв-сайту. Кар’єр біля Малина.

Автор: Sure

Україна, Житомирська область, Малинський район.

Затоплений кар’єр «Калюжа».

Якщо Ви вважаєте, що нарешті настало літо — найкращий час для дайверського дозвілля у наших широтах, коли вже відчутно вода потеплішала, то безумовно Ви маєте рацію… якщо бовтнутися метрів на п’яток десь на мілині, та щоб водичка чистенька, та щоб без течії та джерел якихось. Безумовно… рацію Ви маєте.

А от наша банда теж має рацію, та залишила її вдома саме через те, що забила машину різним дайверським скарбом під зав’язку так, що які там вже рації… йой. Саме через те, що у гострому нападі ангедонії наша банда вирушила в пошуках не довгоочікуваної теплої води, а як раз навпаки — глибини… і все, що з того витікає.

Когось, звичайно, ваблять річки… але ми якось не дуже таким захопленням переймаємося. Ми як не на морях, то вже на озерах, або у затоплених кар’єрах. Про останні і піде мова.

Шукаючи глибину у кар’єрах ми, звичайно, Америку не відкриваємо… не ми перші, не ми останні. Але кожен мандрівник, безперечно, мріє про свою велику-невеличку «Америку». От і ми вже не перший сезон у пошуках чогось свого. Звичайно — знайти сайт, де ще не вступала у воду ласта дайвера дуже важко. Тим більш, що раніше дайвери-акванавти-водолази, як представники субкультури, не мали сучасних інформаційних ресурсів для спілкування — то й не писали такої кількості статей та заміток. Не писали — не значить не шукали і не досліджували… просто інформації про це — йок. Спочатку ми почали з нашого київського Алмазного озера — древньої деснянської стариці. Супер-глибин ми там не знайшли (воно й не дивно), а вода виявилася на стільки насиченою планктоном, що в той час, коли ми досліджували озеро, видимість трималася на рівні метрів двох максимум. Перетнувши озеро в найширшому місці вирішили, що якщо ще щось і залишилося, то хіба проби води взяти. Правда, руки ще не дійшли. Наступним був кар’єр (вірніше каменоломні) біля Коростишева. В середньому 9 м глибини… купи сміття, та шари мазуту — це не дуже спонукало продовжувати розробку сайту. Потім взялися за Новогородське. Знайшли інформацію — там один затоплений кар’єр, один в процесі і ще невеличка калюжа. Виявилося, що затоплений — відкачали і мрія зробити рек-дайв на затоплений екскаватор не здійснилася, калюжа цінності теж не має ніякої. Порадував інший кар’єрчик — з прозорою водою, з масою риби… довідалися про глибини в районі 7 метрів… хоча може там і більші є, але навряд чи значно більше. Ще там був приємний піщаний пляж — для дітей супер жабурятничок.

І ось настав час малинського напрямку. Ми націлилися на давно знайомий і навіть рідний нам район Пенизевічського щебзаводу. Рідний, бо стіни 31-го та 6-го кар’єрів стали свого часу стали скельною колискою для києвських альпіністів, скелелазів, туристів — то і нас, відповідно. знали ми, що 6-й кар’єр давно вже затоплений, а мав він колись відмітку «-80» — от і вирушили провідати свого старого знайомого у новому амплуа, знаючи, що залишилася там затоплена кар’єрна техніка.

А вирушили вчотирьох — Pashtet, Nik_k, Kopernik та Sure. Nik_k виступив не лише дайвером, але й драйвером :) Так що йому перша подяка. Kopernik, як самий досвідчений, пильно контролював плин подій, Pashtet забезпечував підводну підтримку, як самий утеплений володар просунутого «сухаря». А от наш драйвер успішно позбувся манжету на сухарі у експресійно-емоційному запалі, пов’язаному з недавнім днем чистки водоймищ (хоча я вважаю, що це все прошуки горенських хижих риб-мутантів). Так що він розділив зі мною цікаві досліди в площині мазохізму за допомогою мокрої шкіри «7+5,5».

Звичайно, мав місце етап підготовки. В нього увійшла розробка оптимального роута до місця призначення, вирішення питання оренди танків з повітрям та ще якихось необхідних дрібниць, яких вже не пам’ятаю, і пошук транспортного засобу, щоб все це закинути паштету додому для зручного ранкового старту. За забиті танки та інше спорядження – велика подяка (хай не зарахується, як спогад всує)  Курс-Директору PADI Куропатову Л.О. особисто і Ла-Клабу взагалі.

Найважчим старт був для нашого драйвера Миколи, який мусив раннім-ранком підірватися у себе дома в Житомирі, все тим же ж ранком опинитися у Паштета, а потім – у мене. Остання точка – бульвар Вернадського – де ми мали забрати Коперника. Добре, що це місце безпосередньо біля точки старту на «Варшавку», на якій, практично, і знаходиться місце призначення.

6-й  кар’єр знаходить на околиці селища Гранітне і до нього ми доїхали без будь-яких проблем. А от під’їхати під сам кар’єр, як раніше, виявилося неможливим – всі під’їзди заблоковані шлагбаумами. Звичайно, цей факт ноги не зупинить і ми пішли шукати площадки для машини і підходи до води. Перше, що нас здивувало – це кількість води: кар’єр практично повністю затоплений. Друге – знайшлося обладнане чарівне місце для стоянки. Схоже його творцями були місцеві рибалки. А от вода не дуже нас порадувала… вона так «цвіла», що прозорість і до двох метрів не дотягувала. Так, принаймні, здавалося на поверхні. Місцевий житель з Гранітного додав нам ентузіазму розповівши про пошуки «водолазами» потоплених мотоциклів і їх великі очі, бо там не лише мотоцикли, а схоже, що й ті, хто ними керував… Це і без того гнітючу техногенну атмосферу зробило непривабливою для нас, тим більш, що з протилежного від обійденого краю кар’єру завод зсипав у воду гравій, а це вже обіцяло гарантований рівень каламутності води (принаймні там). І ми вирішили пере спрямувати наш інтерес на інший відомий нам затоплений кар’єр. Він знаходився по той бік від річки Ірша, не сильно відрізнявся за площею дзеркала і був ближчим від центральної дороги на Малин. Єдине чого ми не знали – так це під’їзду до нього і які там локальні умови.

Шукати кар’єр не довелося – він  вдало втиснувся між залізницею і річкою Ірша. Виїхали на нього без проблем, одразу знайшлося місце для розташування і для паркування машини. А стала машина прямо над крутим схилом до Ірші.

Якщо хтось схоче теж ставити машину на перемичці між кар’єром та річкою – дивіться уважно на узбіччя: схил може початися прямо в траві під колесамиJ На перемичці є дерева і відносна тінь для машини. Галявина де ми розташувалися, була помірно засмічена…  Ну та це таке… — вже тема іншого оповідання.

Від галявини було відносно зручно дійти до скельної стіни, яка сходами входила у воду. А вода… !!! На погляд – метра чотири прозорості було гарантовано. Деінде було видно пропливаючого малька. Виявилося, що ми під’їхали до кар’єру з південного берегу. Праворуч, на сході, було видно гарний пляж. Схоже, це було місце початку дороги, що сходила колись на дно кар’єру. Північний берег мав парость з очерету і глиняний берег (глина з піском, чи щось схоже). А південь – це все гранітні стіни, що вертикально уходили вниз. Вздовж південного берегу, принаймні де ми стали, було видно «шельф» на глибині метрів п’яти за яким була вже темна вода. Одразу скажу – сходини дуже зручні, як для екіпірованого дайвера. Та й сісти з краєчку зручно, щоб ласти взути. Глибина дозволяє й «гігантський крок» зробити. В точці входу є уступ (на одного), на якому можна стояти і щось необхідне забирати/давати на берег — обтяжувальний пояс, наприклад.

 

З заходу берег ми не обстежили – просто не було часу.

І почався процес… Паштету так кортіло по-швидше вскочити у воду, що він першим зачохлився в свій «сухар», а гіпертермії ще ніхто не відміняв… Напевно він так недавно перемерз в Гімалаях на Макалу, що гіпертермія тепер сприймалася ним досить позитивно. А може цей стьоб був просто спровокований моїми повільними зборами – треба ж якось виправдати те, що я останній у воду зайшов! J

 

Це мабуть хвороба – по тридцять раз перевіряти кожну дрібницю перед зануренням… Знаючи, що в запасах повітря ми обмежені довелося планувати свої дії, не розкатуючи губи.

Вся розвідка звелася до наступних проходжень: 1. Метрів 70 на північ, 2. Метрів 70 на захід з кінця першого проходження, 3. Метрів 70 вздовж берега під стіною, 4. Метрів 30 на схід під стіною.

  1. Неподалік від берега «впали» на «шельф», який є одним з ярусів-забоїв, яким проходила дорога. Глибина метрів 5. Дно місцями нерівне є окремі скельні брили. Східніше від мису старту є окреме підвищення з ущелиною, що йде на схід вздовж стіни. Ми пішли прямо на північ, впавши з «шельфу» до 16 -17 метрів глибини. Термоклин почався з 6-ти метрів – температура впала з +24° на поверхні до +17°, а з термоклина — від +10° до +6°. Дно спочатку скелясте, нерівне, потім стає більш плавним. Північніше з’являється мул, то краще дно не зачіпати.
  2.  Подальший рух при стабільній глибині вивів у більш світлу зону. Прозорість підвищилася. На поверхні дна, переважно, осад та пісок.
  3. Друге занурення відбувалося на захід від мису вздовж стіни. Ми «впали» на початок дороги, яка поступово набирала глибину. Ліворуч від нас була скельна стіна, що виходила на поверхню, і короткий скат з затопленими деревами. Праворуч – був схил, що йшов вниз (туди ми не зазирали). Знайшли щось на кшталт РЩ на підставці, залишки якогось кабелю, якийсь прилад, Помацали руками кволу щучку сантиметрів на 50 J
  4. На зворотному шляху зазирнули до «каньйону», що йде на схід, не падаючи на дно – просто йдучи вздовж стіни метрах на 10-ти. Стіна – цікаве видовище. Завжди чіпляє щось у підсвідомості, коли отак висиш над безоднею. На стіні було декілька дерев і залізна труба, що стирчить з неї майже горизонтально. В східному – північно-східному напрямку на поверхні дна з’являються різні водорості, частіше зустрічається риба. Ближче до пляжу і мису з’являється сміття антропогенного походження.

Фініш підкрався навіть не через нестачу повітря… як довго можна висидіти у воді з температурою +6° у мокрому костюмі? Формула «7+5,5», рукавички в 5 мм, шкарпетки – це все ніяк не допомагало губам, що просто скрижаніли. От ми і вирішили «зав’язувати». Тим більш, що на березі давно чекав на нас смачний перекус.Звичайно, те що зроблено – це дуже мало в плані розвідки. Зарано робити висновки. Навіть відстань, що ми пройшли – умовна, напрямки приблизні. Щоб дати висновок про рельєф та глибини потрібно не раз ще відвідати цей кар’єр, бо він сам не такий вже маленький – приблизно 500х280 метрів в максимумі. Ще хотілося б додати, що місцями у воді видно останці та острови, які утворилися, певно, відколовшись від основної породи. Цікаво було б їх обійти. Цікаво б було глянути, що з західним берегом. І головне – ми дійшли до повороту дороги, яка теоретично уходила на нижчий рівень. За звичай, в кар’єрах забої йдуть метрів по 12 – 15, так що можна сподіватися що далі глибина може бути порядку 30-ти метрів. Місцеві кажуть, що в центральній частині є всі 60… та досвід вже сформувався – не довіряти сильно місцевим. Бо майже завжди обіцянки сильно перебільшують реалії. Люди ж так полюбляють полякати себе самих ;)

Тепер будемо чекати, коли складеться можливість наступного виїзду на цей сайт та будемо розробляти план обстеження. Якщо хто зацікавився і готовий приєднатися – огой! Пишіть – контакти наші на сайті знайти не проблема J, краще – у відгуки.  А може ви ще й транспортним засобом озброєні??? То кар’єр чекає!!!

Фото з цього визду — в нашій галереї.