Там, де мешкають ведмеді

Автор: KoPerNik.

Люблю мандрувати. І, мабуть, не один землепроходець не обійдеться без того, щоб не згадати цікавих зустрічей з диким звіром. Зараз, напевно, таких зустрічей стає все менше, але вони, якщо закінчуються добре, запам’ятовуються на все життя і стають його перлинками.

А було то не так давно, наприкінці 80-х років, коли ще їздив в експедиції на Північний Кавказ, в селище Терскол. Там, на висоті 3100 м ми будували спостережну базу Головної астрономічної обсерваторії Академії наук України. Хто не був у високих горах, той мало мене зрозуміє. А для мене Кавказ був наче небо для повітрянофлотця, наче море для мореплавця – такий безмежний, височенний і повний таємниць. І взимку, і влітку він гордо красивий, величний, інколи просто недосяжний, інколи підступно легкий, інколи страшний, звабний і щедрий. Притаманне йому було все.

Згадую свого товариша Мисика Микиту, як він, збираючи гриби під Тещиними Зубами, зустрівся несподівано з ведмедем, а потім вони вдвох від переляку чкурнули у різні боки. Згадую розповідь Шевченка Василя, як ведмідь загнав ціле стадо баранів до прірви, і ті порозбивалися на скелях. Розповіді мисливців і чабанів – багато їх було. Потім прийшов час і мені випробувати свою долю.

Терскольська база розташована на відрогах вершин старого вулкана Ельбрус. На кілометр нижче, в Боксанській ущелині – поселення Терскол, на північ і північний схід – льодовик Терскол, з якого витікає річка Терскол, за нею на схід – гірський масив Терсколак, до якого можна причислити такі гори як: Терсколак, Сари-Колбаши-Терсак, Ітколбаши і Тегенеклібаши. Вабив він мене і красою, і непідступністю. Довго дивився я на нього і все хотілося узнати, а що ж за ним. Поступово склався план хоча б обійти цей масив з селища Ельбрус туристською тропою вздовж річки Ірік, потім через льодовик Терскол вийти до нашої спостережної бази.

Для початку розвідав маршрут від нашої бази через льодовик (точніше під ним) до льодовика Ірік, звідки вже було видно Ірік. Тоді ж, вертаючись тим самим шляхом, помітив на схилі біля Терсколаку чіткі сліди ведмедя. Тобто, він пройшов після мене, спускаючись до низу, у долину ріки Терскол. На камені сліди загубилися. Стало неприємно. Найбільше я боявся несподіванки, але діватись було нікуди – треба було йти.

Обережно просуваючись камінням, перестрибнув через бурний потік, обминув підніжжя льодовика і з західного його боку забрався на невеличке плато. Там трохи відчував себе в безпеці. У восьмикратний бінокль роздивився місцевість. Нижче мене, на відстані з півкілометра між камінням сидів ведмідь. На душі стало спокійніше. База була недалеко і я повернувся досить швидко. Настрій відразу став чудовим – розвідка пройшла успішно.

Наступного разу таку ж саму розвідку я провів з селища Ельбрус лівим берегом Іріка, туристською тропою до льодовика Ірік. Отже повний гірський маршрут, щоб пройти від селища Ельбрус до бази, став мені відомим, але … – це не давало мені відповіді: що ж там ховається в скелях Терсколаку?

Через три роки після цього, у серпні 1989-го, нарешті сталася нагода здійснити давно омріяний план.

Як і завжди, вилетів з Борисполя до Мін.Вод літаком Ту-154, а звідти рейсовим автобусом (ЛАЗом) до сел. Ельбрус. Там в нашому лабораторному корпусі за 2 дні пройшов невеличку акліматизацію перед тим як підніматися до спостережної бази на піку Терскол, де я проводив астрокліматичні спостереження і працював на будівництві і монтажі 2-х? метрового телескопа.

Чудовим сонячним прохолодним ранком зробив розминку, поснідав в гарній їдальні Ірини Василівни – дружини начальника бази Петра Сергійовича Одинця, зібрав рюкзак, що заважив на 25 кг і попередив по рації чергового Високогірної бази, що виходжу до Піка пішки і контрольний час мого очікуваного прибуття 18 годин.

Близько 10-ї години ранку вирушив. На той час моє самопочуття було дуже чудовим. Ходив по горах тоді я дуже швидко і, начебто ніщо не заважало тоді виконати свою мрію. Пройшов біля водоспаду на річці Ірік, де дуже довго висіла туша необережної корови, що колись звалилася у прірву з крутої скелі. Холодна вода застерігала інших від необережності у горах, з гуркотом омивала голі боки бідної тварини і падала до низу, розбиваючись на полірованому камінні. Через кілометр ходи лівим берегом, що зайняло у мене близько 15-ти хв., у мене виникло, дуже несподівано, рішення перейти на правий берег, пройти лісом, потім через сідловину вийти відразу на масив Терсколак. Гори просто звали, тягнули як магніт і я, наче Одіссей до острова сирен, відчував їх велику силу тяжіння.

Спустившись до Іріка, знайшов переправу по стовбуру сосни на правий берег ревучого потоку. Доріжок ніяких не було і мені довелося йти незайманим лісом великого Кавказу, ступаючи на зелений-зелений мох, пружний, як перини, перелазячи через повалені сосни-велетні. З кожним кроком відчував насолоду шляху.

Сонце пригрівало і затінок у лісі ставав вже не таким рятівничим. Пити хотілося дуже, але не поспішав використовувати воду з фляги. Хвилин за 20 натрапив на галявину, усю зриту копитами диких тварин, людських слідів не було. Вода сочилася з землі в багатьох місцях – чиста, прозора, наче роса. Черпаючи долонями, жадібно пив і вмив обличчя. Довго тут не зупиняючись, знов рушив спрямовуючи свій шлях в гору.

Ліс рідшав. Йти стало легше. Залишалося декілька сот метрів, щоб вийти на сідло. Раптом, метрів за 80 від мене, серед кущів, стоячі на задніх лапах, пробирався ведмідь. Ось так. Йти назад не хотілося. Відразу звернув у правий бік і пішов вздовж гори, намагаючись бути непомітним серед дерев, кущів і валунів. На ходу підібрав невеличку деревину завдовжки метрів з 1.5 – на випадок нової несподіваної зустрічі.

Через деякий час знову вирішив звернути і піти прямо в гору. До кінця лісу залишалося близько сотні метрів, там – вже чисті довгоочікувані скелі. Хотілося скоріше вирватися на відкритий простір, трохи перепочити, бо ноги відчували втому – налилися свинцем. Як ні як, піднявся близько кілометра по висоті. Але… Мало сказати – несподівано. Метрів 15-20 від мене, стоячі на задніх лапах, поквапно розсуваючи кущі, рухався з гори назустріч мені величезний, неймовірної краси ведмідь. Його золотисте і чисте хутро наче стояло сторчки на великій голові, виблискуючі на сонці. Дуже мені було дивно – у зоопарках кавказький ведмідь чорний і трохи менший за розміром.

Навіть і не знаю, час чи прискорився, чи став більш поквапним, але в моїй голові за лічені секунди пролетіло все, що я знав про ведмедів і хижаків. Головне: – що робити?

  • лізти на дерево і відштовхуватися від нього дерев”якою, і скільки зможу просидіти на тому дереві? – навряд це допоможе.
  • йти назад? – але мене не покидала думка, що й перший ведмідь вже давно йде за мною.
  • йти вниз? – а там була прямовисна прірва у 30 – 40 метрів.
  • кинути рюкзак і бігти?- але там були усі документи на відрядження, квітки і гроші, та ведмеді розвивають швидкість на рівній місцевості до 40 км/год.
  • сісти і молитися? як це робив великий гольд Дерсу Узала, коли несподівано зустрівся з Амбою, тигром в Уссурійській тайзі ( з записок В.К.Арсеньєва).

Найголовніше, – я пам”ятав, що не можна хижаку показувати спину, нервувати, показувати слабкість, або робити різки рухи.

Отож, не зупиняючись, у тому ж темпі, тільки трошки боком я знову пішов далі вздовж гори, хитаючись з боку в бік, імітуючи ходу короля звірів, через повалені дерева і трохи піднявся на пригірок. Далі, звіриною тропою, користуючись тим, що мене за кам”яним уступом ведмідь не бачив, прискорив ходу, намагаючись збільшити дистанцію якомога найбільше. Мені це вдалося і, напевно, ще й тому, що ведмеді при своїй великій вазі мають слабкі передні лапи і спускаються не дуже швидко.

Потім, за деякий час ведмідь виліз на той самий пригірок і не побачивши мене як зареве… До нього вже було метрів 150-200. Мої ноги автоматично прискорилися. Я вже наче летів. Кущі малини, де ягоди сягали у діаметрі близько 2.5 см – більше таких великих я ніколи в житті не бачив, чіплялися за джинси. Думка про те, щоб покуштувати трохи ягід, відлітала сама по собі.

Через кілометр – півтора такої гонки вздовж схилу я добрався до осипу, який вів прямісінько униз. Ноги просто гули. Не відчуваючи переслідувань, нарешті вирішив тут трохи перепочити.

Початок другої години. За 7 хвилин знову вирішив зробити спробу піднятися в гору. Тільки я зробив декілька кроків вперед, як з-за скелі почув застережливе р-р-р-р-р!.. З мене було досить. Осипом швидко рушив униз.

Час більше не дозволяв робити інших спроб прорватися на масив Терсколак. Дуже швидко вже опинився біля Іріка. Знайшов зручне для переправи дерево, яке стояло під кутом і не доставало землі лівого берега на 2 метри. Перейшов по ньому потік, скинув на той бік рюкзак та стрибнув сам з дерева на землю. Знов одягнув рюкзак і піднявся до самих кошар, де поруч йшла туристська тропа. Тільки тут повністю зміг зняти з себе все нервове і фізичне напруження.

Може з годину я сидів і дивився на іншій бік ущелини, туди де жили ведмеді.

Підійшла група молодих туристів – школярів з Нальчика. Я розговорився з одним хлопцем років 16-ти і він мені гордо розповів, що не так давно ходів там із своїм батьком і мисливцями. Вони теж там зустріли цілу сім’ю ведмедів. Йому я охоче повірив.

А на пік Терскол ( обсер. Терскол ) я вже піднявся наступного дня тільки іншою дорогою.

22 серпня 2008 р., KoPerNik.

  • sure

    Миколо Миколаєвичу! Дякуємо за таке живе оповідання!!!
    Дуже натурально і художньо, з почуттям… Пишіть ще, обовязково! З Вашим досвідом багато знайдеться цікавих а корисних історій:)
    Будемо чекати!

  • sure

    А! Сьогодні проходив на базарі повз маліну – то згадав Ваше оповідання :)))
    А коли читав – то згадував свої зустрічі з звіриною. Досі не збагну… це диво, як мені вдалося врятуватися від білого ведмедя та і від зграї диких собак в тундрі… Слава Богові!
    Це не з чим не можна порівняти – переживання, відчуття, що ось тебе можуть зїсти… 8-[

  • sure

    Хм… а нам в Болгарії через ведмедя теж довелося змінити маршрут:)

  • KoPerNik

    Дякую за ваші добрі слова в мій адрес.
    При нагоді обов”язково ще щось напишу,
    головне, що дійсно цікавого і корисного є багато.
    До зустрічі на туристських тропах!

  • А я был когда-то поражен историей Sure (он ее описал в статье “Снежный плен” – очень рекомендую почитать), когда он ночевал в Карпатах рядом с берлогой, в которой спал медведь.

  • Отличный рассказ. Очень яркий!

  • KoPerNik

    Тільки прочитав за рекомендацією “Снежный плен”. Дякую, мені теж дуже сподобалося. Буду дуже вдячний, якщо мені ще шось підкажете, бо дуже мало часу читати все, хоча цікавого на traversi багато.

  • Тяжело сказать – мне многое нравится, но я, как один из авторов могу быть предвзятым (-:
    Очень рекомендую почитать статьи Маришы Коптевой:
    http://traverse-team.org.ua/archives/author/marisha

  • Sure

    To KoPerNik:
    Ще психологічна річ, крім Снігового полону, – Зимове соло… там є дещо спільне. Мені, як автору, важко визначити… зовні має бути видніше :)))
    Дякую за відгук! :)

  • Sure

    ось посилання:
    http://traverse-team.org.ua/archives/46
    а взагалі… ми розташовуємо те, що самі пишемо та те, що нам подобається… тому, можемо порадити… все :)))))))

  • Дякую за цю історію! Не багато людей може похвалитися зустріччю з ведмедем. Себто багато хто може ПОХВАЛИТИСЯ, але не багато хто справді зустрічався ;)
    Коли я ходила з групою в похід Сахаліном, нас місцеві лісники повсякчас попереджали про те, що клишоногі активізувалися. Кілька разів нападали на телят, подерли корову… Не знаю, що на них тоді найшло, що вирішили відмовитися від свого вегетаріанства… Щоправда, не суворого вегетаріанства ;) – сахалінські ведмедики ще полюбляли червону ікру ;). Вони сідали коло річечки (куди кета заходила на нерест), довго чатували на неї (вода ж прозора, а річка міленька) і били рибу лапою. Потім тією таки лапою вичавлювали прямо собі в роззявлену пащеку ікру. А рибу… викидали. От браконьери!
    На Сахаліні мені радили в разі чого скотитися з пагорбів униз. Клишоногі бояться крутого спуску, бо мають важку дупу :) Вона заходить одразу на віраж ;)))
    Ми у поході чергували цілу ніч, міняючи одне одного, убезпечуючись від ведмедів. На ранок заснули…
    А коли прокинулися…
    Біля наметів було стільки п”ятипалих кріглих слідів! Звір роздивився геть усе – навіть місце сгаслого вогнища. Що він шукав, – не знаю. Телят серед нас не було. Мабуть, пішов розчарований…

  • Микола

    дуже цікаво Микола Миколаєвич))))мені дуже сподобалося як ви втікали))))))))))пишіть ще)))))))))

Close Menu