11 ДНІВ майже В РАЮ або зовсім не скелелазна розповідь про скелелазів

Автор: Олена Зайцева (Lacena)
Фотографії: Олени Зайцевої (Lacena), а також Саші Вовка, Боді Тарасенко та Ігоря Соломенка. Розміщені у галереї на нашому сайті і на PhotoFile (повна версія).
Серія: частина 1, частина 2.

 

 

Коли стоїш посеред скель і дивишся на море, звільни душу і світ подарує тобі тишу і голоси природи, гармонію та нескінченість простору. Ти один на один зі світом, сам з собою. Тепер вирішуй: любити чи ненавидіти, прагнути змін чи прийняти світ, бажати втечі чи йти до тепла людських очей…

***

В Крим я подорожую змалку, майже щороку, а отже тепле море (місцями розбавлене медузами та відпочиваючими) мені досить знайоме. Але гори… ці срібно-молочні гори з невисокими кривенькими деревами, прохолодними струмками з синьо-прозорою водою, безкраїми плоскогір’ями, що колись були морським дном… це зовсім інше.

Вперше перевести свій погляд з невпинного рокоту морських хвиль на гірський Крим мені допомогло… ніц-нетямуще кохання, за яким, як кажуть, хоч на край світу. Тоді Куш-Кая зустріла нас лагідним осіннім сонцем, трохи погрозливою величчю своїх стін та магією зелено-червоного лісу. Довгі сірі змійки доріг, які тепер довелось проходити пішки, дружні розмови біля вогнища, вино – прямо з пляшки, ночівля під відкритим небом, стометрові стіни, френди та закладки, горосходження — все це було побачене та відчуте тоді вперше. Сім років тому.

Тепер я стою на скелі високо над Ласпі і дивлюсь на Куш-Каю зовсім іншими очима. За цей час я бачила багато таємниць півострова: на сході і на заході, на берегах та плоскогір’ях, у лісах та степах-напівпустелях, у горах та долинах. І зараз я пірнаю у ще одну таємницю – весняну кримську ніч. Місяць наповнює простір від Сарича до Батиліману м’яким білим світлом, додаючи яскравих відтінків горам та обережно розмальовуючи сріблом морські хвилі. Поодинокі голоси птахів вплітають трохи магії у ніч над морем. Ледь чутно співає вітер, а з ним – і моя душа. Хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

***

Частина 1
БАХЧИСАРАЙ

Наша подорож почалась 26 квітня 2008 року – з настанням таких довгоочікуваних травневих свят. Хмарні зимові місяці скельної бездіяльності, віддана роботі інтелектуальна напруга та мрії про весняні пригоди були складені у невеликий кошик… і бадьоро викинуті у вікно потягу, одразу після відправлення з Києва.

Недовга дорога і наступного дня ми вже проїжджали повз ханський палац у Бахчисараї, задоволені та нетерплячі. Декілька разів повернули вузькими провулками міста і нарешті опинилися «на базі», яка самокваліфікувалася за простою ознакою — наявністю дивної фанерної будови з зачіпками (її всі ми легко впізнаємо і сприймаємо як рідну).

І тут ми раптом побачили ЇХ! Вони визирали з-за пошарпано го кам’яного паркану і дахів колоритних місцевих будиночків. Вони захопили нашу увагу (як у декого фінал УЄФА чи танок Могилевської з пристрасним поцілунком на завершення) — і не відпускали погляду.

Вони – бахчисарайські скелі – те, заради чого ми приїхали сюди. Декілька кілометрів рельєфу з печерами, стовпами, стелями, заглибинами! Величезний масив чудових перспектив! Невичерпний потенціал скельних трас!

Тихенько приховуючи радість, ми поповзли селитися туди, де було місце. Більш-менш успішно. Принаймні, порівнюючи з екстремальним душем Рижикова у Нікіті, вщент заповненим (в тому числі стелі) скорпіонами, слизняками різних розмірів та сороканіжками, бахчисарайські домашні «бані» принесли справжнє задоволення. Воістину, весняна кримська природа та передчуття свята здатні прикрасити будь-який вечір. …До речі, про істинне – це ж був переддень Великодня!

Мої дуже голодні компаньйони рушили на пошуки їжі, і, мабуть, десь заблукали, бо захід сонця без них був занадто довгим (хоч і барвистим).

Обміркувавши та зваживши ситуацію, я вирішила проміняти хоч і затишну, але не дуже захоплюючу атмосферу приготування та послідовного знищення вечері на самотні мандри до місцевого монастиря (чоловічого:).

Дороги я, звичайно, не знала, тільки приблизний напрямок. Як на диво, зустріла жіночку (очевидного нехристиянського віросповідання), яка направлялася туди ж куди я (незважаючи на релігійні погляди) і погодилась помандрувати трохи разом. Треба сказати, розмова була не менш дивна, ніж зустріч. Я дізналась про місцеву мафію, банківські розрахунки священнослужителів (безпроцентні), розмір пенсій (500 грн.) та витрат на навчання місцевих дівчат-моделей (100 тис. у.о.), і т.п.

Ми йшли собі й йшли неосвітленими вузькими вуличками, дорогою, що прямує до монастиря та покинутого міста Чуфут Кале. Темні обриси скель, що де інде виходять прямо до дороги, раптом нагадали мені скелелазів, яких я бачила проїжджаючи тут декілька років тому. Тоді, розуміючи що не зможу приєднатися, я з сумом проводжала їх поглядом з вікна авто, поки їх було видно. А завтра…

Жіночка покинула мене, зникнувши кудись з мером Бахчисараю(!), і я пішла далі сама. Досить незвично було бачити вночі на загубленій десь у горах дорозі такий активний рух: назустріч мені виринали з темряви групки людей, які прийшли сюди на святкову службу. Особливий день.

Біля однієї з нависаючих над дорогою скель, ледве освітлених ще далекими вогнями церковних будівель, мені захотілось нарешті витягти свою таємну зброю – фотоапарат, і сфотографувати чудернацькі форми каміння над головою. Цікавий буде багатоплановий знімок – подумалось мені. Навмання навівши об’єктив на скелю я зробила фото… і побачила на ній кам’яну голову істоти. Стало трохи моторошно.

Освітлене підніжжя вже колись баченого Успенського монастиря вик ликало значно менше цікавості, ніж сховані за невеличкою будівлею двохповерхові монаші келії. На другому поверсі були вікна та двері, але не було жодних ознак драбини чи сходів. Блакитне світло ліхтаря над головою додавало всій картині нереальності. Швидко оцінивши гладенькі стіни, я подумала, що саме тут живуть справжні скелелази. Або справжні відлюдники.

Як завжди відчуваючи себе трохи чужою серед православної юрби, я помандрувала далі – на звук чиїхось голосів та співу у лісі. Мій ліхтарик вихоплював яскраві плями дороги та молодого весняного листя, проте руйнував відчуття поєднання з природою. Я його вимкнула.

Попереду шумів невеликий струмок. Маю зізнатись, я не завжди почуваю себе зручно у темряві. Цього разу чомусь не могла змусити себе йти далі: проходила кілька кроків за струмок – і поверталась. Нарешті, трохи поглузувавши над своїм боягузтвом, вирішила, що мені вкрай необхідно знайти тих людей-ельфів, чиї співи все ще іноді виринали з лісу, увімкнула ліхтарик і рушила вперед. Пройшовши десяток метрів, я побачила маленьке огороджене кладовище часів Другої Світової Війни: відкрита хвіртка, декілька могилок. Ніч і нікого навколо. Страшно. Голоси замовкли. «Мабуть, біля монастиря краще», — подумала я і повернулася. Боягузка:).

Дуже добре, що через темряву біля сходів до церкви не було видно всюдисущої таблички з заборонами. Вона б не дала мені спокійно сприймати ситуацію, враховуючи те, що я, звичайно, була без хустки і в джинсах. Трохи поблукавши печерками-кімнатами монастиря, я увійшла до основної зали, де вже збиралася місцева юрба. Невисокі стелі печер, свічки, квіти, тиша та монотонний голос священика (трохи кумедний через запинання), створювали відчуття якоїсь майже домашньої затишності. Іноді мені здавалося, що я знаходжусь в іншому часі. Навіть не знаю, скільки я там провела – пів години чи півтори, але встигла побачити багато дивних церковних ритуалів про які раніше навіть не підозрювала… Дзвоник занепокоєних друзів нагадав, що час повертатися додому.

***

Наступний ранок зустрів нас трохи похмурим небом, святковою паскою та днем народження Князя. Раціональний в усіх сенсах подарунок обіцяв прислужитися вже сьогодні – адже ми направлялися у подорож до Ханського палацу, Успенського монастиря та Чуфут Кале. Та ж дорога, ті ж місцини, але спокійна радість у компанії хороших людей та… проте не буду розповідати про наші пригоди, тому що кожен може повторити цей шлях особисто, відкриваючи сюрпризи таємниці стародавнього високогірного міста.

***

Прийшла черга скелелазіння! З самого ранку «жайворонки» вирушили до target plaсe першими, а ми, закуплені провіантом та рішучістю, пішли їх наздоганяти. Дорогою я якимсь чином загубила 2 банани та бачили чималеньку страшненьку ляльку, настромлену на палицю чиєїсь огорожі.

Лише 10 -15 хвилин – і ми на місці. При більш близькому знайомстві враження про скельний район ще покращилось: гарно, приємно, захоплююче. Чудова природа, ліс над скелями, вид на місто… І тут, як і у переддень Великодня, у мене знов виникло прагнення, яке переслідуватиме весь виїзд: дуже захотілося трохи погуляти наодинці. І я рушила на коротке фотографічне полювання, яке впевнено переросло у декілька годин.

А ви знали, що ворони вміють різко складати крила і каменем падати вниз, щоб через мить випрямитись і летіти далі ніби нічого не сталося?! І що вони синьо-чорні і величезні у Криму? Я от не знала.

А тим часом мої київські друзі-скелелази наштовхнулися на суттєву перешкоду безтурботному лазанню – відсутність надійних точок страховки. Шлямбури на тій частині скель, куди ми прийшли захоплені красою стовпів, були геть проіржавілі та норовили вистрибнути при невеликому навантаженні. Це було досить прикро. Проте, коли я підійшла, було вирішено все ж штурмувати одну з трас на стовпі, і своє сміливе сходження почав наш юний друг Саша Вовк. Одразу трасу завістити не вдалось, і кожен з нас мав шанс встібнути на ній ще одну відтяжку:).

Нарешті дібравшись доверху, ми з Сашею вирішили шукати більш безпечного щастя у інших районах цього ж масиву і, озброєні раціями і підбадьорені розповідями Жені з Сімферополя, рушили на пошуки «Стадіону». Те, що ходити гірською місциною навпростець не завжди зручно, я зрозуміла ще цієї зими, коли ми після вечірки фрірайд-фесту рушили навпростець з Подобовця до Пилипця. Тепер не було засніжених ущелин з річками через кожні 30 метрів, проте ми натрапили на сипучі піщані схили та страшно колючі зарості (майже непрохідні, як на мене). Вщент поколоті:), ми все ж знайшли сходи вниз… які різко обривалися метри за чотири до землі! Внизу виднівся ненадійний парканчик та дах якогось сараю.

Тут Саша, вдруге за день продемонструвавши нечувану відважність, погоджується штурмувати спуск першим. Невпевнено захитався парканчик під Сашиною ногою… Як на мене, тільки шило в … може штовхнути в цілому адекватних людей (з досить нелегеньким спорядженням з мотузки, відтяжок, коврика та фотоапарату) на такі спуски. І хоча було очевидно, що ми були тут не перші, бо сходинки для ніг і для рук зроблені не випадково, цей спуск видався мені більш екстремальним, ніж лазання по іржавим шлямбурам півгодини тому.

Район «Стадіону» виявився досить мальовничим: різноманітний рельєф, симетричні вибоїни, печерки… і, переважно, ті ж самі іржаві шлямбури. Тільки-но ми розбухтували мотузку щоб подертися на одну з трас, як помітили відсутність новенької подарункової рації, легковажно причіпленої до фотоапарату. Звичайно, побігли шукати, розуміючи, що рація випала під час колючих тортур, які відволікли увагу. І, як ви гадаєте, якою дорогою ми повертались? Звичайно – тими самими сходами, на які сподівалися більше нізащо не лізти! Проте насос – велика сила, і другий раз здався набагато легшим.

Рацію ми знайшли, та полазити ще тут цього разу не судилося – вже сутеніло. Небо розфарбувалось рожево-жовтими кольорами, і тут мені прийшла чудова, як на мене, ідея: пострибати між стовпами на фоні заходу сонця! Оскільки ніхто не захотів стрибати по вказаній траєкторії, довелося робити це самій. Ризикувати життям у деяких інших траєкторіях заради мистецтва погодився і Ігор, за що йому окрема подяка:).

Коли ми повернулися, живі та здорові, до решти компанії, то з превеликим сумом дізналися, що з огляду на ненадійність страховки у районі всі бажають їхати до Сімеїзу. Ну що ж, там теж є скелі… і море.

Було вирішено їхати з самого-самого ранку наступного дня. До зустрічі, Бахчисарай!

Далі буде…

  • sure

    Високий рівень фоток — ріспект авторам!

  • Lacena

    Дякую (від усіх:)

  • Lacena, із самого початку матеріалу просякнулась Вашим настроєм… Ваш Крим… Авжеж, навіть Ваш об»єктив не об»єктивний ;))). Він — суб»єктивний… Відчула присмак Вашої подорожі… Це чудово — походити Вашим Кримом, сидячи за компом…
    Тепер думаю, треба б ще МОЇМ Кримом вирушити, відламати собі кавалочок ;)))…

  • Lacaena

    :) Дякую.
    Мій об’єктив часом доводиться майже силою спрямовувати туди, де є об’єктивне. Частіше він хоче переключитися на зовсім інше:)))

    Цікаво, яким буде Ваш Крим.

  • Lacaena, треба переглянути мотивацію Вашого об»єктиву :)
    Творчу особистість :) не можна брати за барки. Якщо він хоче знімати креатив суб»єктивний, — спускайте з мотузка. :) Потім відгавкаєтеся як-небудь :)))
    Я розповім з цього приводу коротеньку історію.
    Під час могу виїзду в оленярську бригаду на острів Айон в Арктиці сталася одна пригода (зараз неважливо, яка). Я їздила туди від редакції магаданської молодіжної газети й коли повернулася в Магадан, то переді мною постала дилема: описати все в газетному нарисі (обов»язок!) чи розгорнутися в оповіданні (поклик душі). Обов»язок переважив. ;(
    Газета живе один день… :(
    Ситуація мною емоційно вичерпалася в нарисі. :(
    А накал пристрастей, що нуртували тоді в мені, міг би створити щось неповторне…
    Вже не відтворити…
    Я за суб»єктивний об»єктив!!!!!!!

  • Sure

    «Потім відгавкаєтеся як-небудь»8-/

    живий обєктив… дуже схоже на концепцію психодрами Гештальта…
    вони там «оживлюють» камеру — навіть імя дають, роблять рівноправним членом команди… спілкуються з нею…
    кажуть, потім зовсім інші твори виходять з під лінзи.

  • Nick_k

    Ведьма из Блєр

  • Sure, про психодраму цікаво. Я об»єктив сприймаю як продовження мене, третім оком, що функціонує однаковісінько з іншими двома лише ще з однією додатковою функцією. Втім, коли придбала цифровик для макрозйомки, змінилася й функція живих очей. Вони теж почали працювати в режимі «макро», себто вихоплювати з довкілля ті фрагменти й деталі, які раніше не помічала.
    В цьому дописі знімки дуже одухотворені, в них багато ритму, якоїсь особливої пульсації й… лірики. Зчитую з них автора.
    А отой перший знімок, де птах у польоті, де можна знайти в збільшеному вигляді (я ще тут погано орієнтуюсь, киньте лінку, б.л.!)

  • Nick_k

    «Я об”єктив сприймаю як продовження мене, третім оком, що функціонує однаковісінько з іншими двома лише ще з однією додатковою функцією.»

    А об»єктив і є третє око. А те, що ми бачимо на фото, це ще й два інших — того хто дивиться.

  • Nick_k

    Я багато знімків не роблю, хоч і маю не пагану техніку: часто відчуваю що не можу передати своє відчуття на знімку, а інакше навіщо? А то буває, нажав на спуск, отримуєш цікаве фото, зовсім не схоже на те буденне, що бачиш очима.

  • Nick_k : А то буває, нажав на спуск, отримуєш цікаве фото, зовсім не схоже на те буденне, що бачиш очима.

    Напевне,бачите те святкове, що живе всередині Вас…

  • Lacena

    http://photofile.com.ua/photo/lacaena/3550217/77676349.jpg — тут є фото з чайкою. Проте воно не надто велике:)

    Nick_k, з днем народження:)

  • Lacena

    «…передати своє відчуття на знімку, а інакше навіщо?» Для мене фото — це не лише своє відчуття, це й щось самостійне. Автономне відображення миттєвості. Відчуття фотографа мають на це відображення значний вплив, проте воно — це щось більше, ніж це:)

  • Nik_k: Ведьма из Блэр.
    Кстати, а ощущение по первой части статьи очень похоже :-)

  • Nick_k

    «“…передати своє відчуття на знімку, а інакше навіщо?” Для мене фото — це не лише своє відчуття, це й щось самостійне. Автономне відображення миттєвості. Відчуття фотографа мають на це відображення значний вплив, проте воно — це щось більше, ніж це:)»

    Згоден! Звичайно так. Та моя думка про те, що часто-густо на фото виходить зовсім не те як бачиш і відчуваєш, а просто знімок… Класичний постулат з посібників по фото: «…фотографія це можливість зупинити миттєвость…».Так от часто є знімок, а миттєвості там нема… Ну десь так :) От і виходить багато цих миттєвостей разом з відчуттями залишається тільки в тобі (нажаль).

  • Nick_k, «зупинити мить» більше стосується репортажної зйомки. Але ж є ще пейзаж, натюрморт і,певною мірою, портрет. В останньому можна навіть світло виставити так, що одне й те саме обличчя буде чи замріяною панянкою, чи відьмою з хелоуінга ;). Ту саму квітку Ви і я можемо бачити інакшою. Скажімо, я «дивитимусь» на неї (через суб»єктивний об»ектив) знизу вгору (я дуже полюбляю знімки, де краса на фоні неба, небо для мене — простір, воля, чистота й невичерпні можливості), а Ви, скажімо, можете дати її на тлі «розмитої» трави. Цим підкреслите її «індивідуальність», може, тендітність, незахищеність…
    Я не завжди підхожу до об»єкту зйомки з уже готовим наміром -зобразити його так чи інак. Але в процесі з»являється нове відчуття об»єкту. Я б сказала, відкривається нове знання про нього.
    Звичайно, це якщо підходити до фотографії як до мистецтва. І не мистецтва соціалістичного реалізму :) «Дєвушка с вєслом», вона і в Африці «с вєслом», звідки б на неї не дивився ;))))

  • Nick_k

    Клас! Це вигладає не як диспут але як доповнення однієї думки іньшою.
    Знову згоден. Та «зупинити мить» стосується до всього, що наведено. І портрет теж (це я Вам як «модель» з великим стажем кажу :), мій друг, працюючи в фотостудії, викориристовував мене як навчальне приладдя). Можна виставити світло, посадити певним чином… а вмене за вухом засвербіло…

  • Nick_k :)»посадити певним чином… а вмене за вухом засвербіло…»
    :) Якщо зупинити цю мить, вийде короста. «Чесотка» російською :)

    Lacena, а оті класні знімки — у стрибку — як зроблені? Якою фотокамерою? Моя «Сонька» така ж, як і я, некваплива. ;( Не встигає піймати в кадр об»єкт, що рухається. Доводиться просто полювати на нього, випереджаючи його входження в кадр. Дуже важко тому знімати тварин і птахів (тому я чайку Вашу попросила — гарний знімок, милувалася…)

  • Lacena

    Ой, трохи пропустила дискусію:) Зараз надолужу))

    Nick_k, «Так от часто є знімок, а миттєвості там нема…»
    Кожному, мабуть, хочеться щоб фото не було просто пласкою картинков, а вміщувало всі ті переживання та враження, які володіли тобою в той момент. Щоб момент «відобразився» на фото. Але… якщо на фото можна передати рух, вітер, хвилі, напругу, то як передати запах, приховані почуття, всю сукупність власних подій у житті, що передували знімку?? Момент існує тільки для тебе.
    Тому для мене фото дуже індивідуальні. Використовую їх щоб памятати:) Відроджувати миті _для себе_. Але оскільки у фото своє життя, то воно може і іншим дарувати приємні (чи корисні:) враження.
    Є правда одна річ: знаючи що саме викликає у людини враження схожі на ті, що хочеш передати, можна «навмисно» включити це у композицію. Або навіть більше — створювати штучну композицію щоб передати певне враження (думку, відчуття і тп). Постановкою. Як у театрі. Це дуже виправдано якщо мета — викликати у людини певну реакцію.
    Проте особисто для мене первинна не реакція людини, а зображення світу таким, як він є:) В мене одні реакції (і інтереси), у іншіих — свої. Тому хтось побачить «мить», а хтось — ні. Кожному своє:)

    …цікаво мабуть працювати у студії — подивитися як ловлять (або створюють) мить:))

    ПС: Про відьму з Блер не дуже розумію:)

    Ivolga, польоти — улюблена тема:))) Динаміка у нерухомості (коли застигаєш у повітрі). Фото зроблені Ніконом Д50 з обєктивом 55-200. Оскільки ми були на скелях, то було де знайти небо і не потрібно було створювати його фотошопом. Проте одну фігурку я таки пересунула, інакше людина б розбилася у такому стрибку.
    Кажуть, щоб спіймати таке, поторібно просто «пристрілятися». Проте хороша техніка не завадить.

    От тут є декілька гарних стрибків — робіт знайомого фотографа: http://dws.limewall.com.ua/wp-content/uploads/2008/08/2220_2223.jpg
    http://dws.limewall.com.ua/wp-content/uploads/2008/08/2384_2391.jpg
    Оце техніка:)

    І декілька моїх улюблених: http://photofile.com.ua/photo/lacaena/3599300/xlarge/79271542.jpg
    http://photofile.com.ua/photo/lacaena/3550217/xlarge/77439915.jpg
    http://photofile.com.ua/photo/lacaena/2745020/xlarge/53392864.jpg
    http://photofile.com.ua/photo/lacaena/3494760/xlarge/75465167.jpg

  • sure

    ПРо постановку — дуже схоже на ассоціативну постановку. Цим займалися Тарковський, Параджанов… поважаю цих митців:)
    передати, викликати… прагнення неопосередкованого шляху.
    Автор може пів години розповідати про відчуття спогадів дитинства, а може в одну мить показати «чорно-білі яблука, що котяться» :)))

  • Ivolga

    Lacena, знімки класні!!! Цікаво, як робляться ті, де одна людина в стрибку «розмножується»? Кілька разів стрибає, а знімає один? Чи Стрибає один раз, але його знімають кілька осіб?
    Польоти суперові! Вони мені більше подобаються, ніж стрибки :) Бо стрибки — це вниз, а польоти — вгору :)Забудьмо, що всі польоти закінчуються приземленням :) Не всі!!! :))))))))
    Я б дуже хотіла робити такі знімки, як у Вас, де орел (сокіл?). Але такої функції в моїй мильниці немає :( Чи це (один колір на тлі чорно-білому) можна робити вже при обробці знімка?
    Ще в мене з»явилася думка… :) «Покажи мені, ЩО ти знімаєш, і я скажу, хто ти». Точніше, який ти :) Людину можна зчитувати з її знімків :)
    І останнє. Я на Ваші знімки спробувала була накласти свої вірші. Цікаво вийшло. Могла б Вам надіслати, але через сайт не знаю, як відправляти прикріплений файл :(

  • Lacaena

    Дякую:)
    Дуже було б цікаво почитати (я в шоці насправді).

    Зі стрибком — це така крута камера: вона встигає зняти багато разів поки людина летить.

    Там де «орел», то справді ворон:) Дивного кольору, але нібито він такий і був. Я просто фон «вручну» зробила ч/б, щоб виділити птаха.

    А як ви мене зчитуєте?:) Тобто яким буде діагноз?:)

  • Ivolga

    Lacaena, дякую за відповідь! :) Поки грошей на круту камеру не нашкрябаю (а цей момент прямує в безкінечність :) ), в мене таких фото-стрибко-трюків не вийде. Це я зрозуміла. Але саме через брак можливостей (мильниці) можна вдосконалювати глибину образності. :)
    :) Це як поет за часів реакції. Віршем про вимерлих інків («Інна Сумак») Ліна Костенко висловила те, що її непокоїть щодо української нації :)
    Буду вкладати всю глибину свого світосприйняття в якесь сонечко чи кульбабку. Хто захоче, — зчитає! :)))

    Про орла-ворона СУПЕР! Прямо поетичний образ! На великій висоті й звичайний ворон стає орлом :) І чорне стає кольором неба :)
    А як Ви вручну зробили чорно-біле? В комп»ютерній програмі? А потім наклали туди зображення ворона? Чи як? Я, коли роблю сепію чи що щось подібне, то чорнобілиться все.

    Про :) Ваш діагноз говорити рано. Ше мало знімків бачила. Але декотрі симптоми ;) вже идентифікуються. :)Оті стрибки й польоти — не випадково Ваше фотоко в себе затягує :))) І лиричний ліхтар у цій темі не просто так з»явився… Також привертає увагу Ваша увага :) до «звичайних» деталей. Це увага до кожної (нехай неяскравої зовні) окремо взятої особи. Навіть до «душі живої плазуючої» (книга Буття).
    Гадаю, прогноз сприятливий. :)

  • Ivolga

    Lacaena, Вы мене так розкочегарили ;) темою про знімки, що я сіла й написала дещо, закосичене власними фотками… Відправляю SURE, щоб закинув на сайт. Як то кажуть, стежте за нашими випусками. :)
    Коли буде викладено, — не знаю. Хлопці за моїм темпом не встигають… А ви кажете групові походи ;) (щоправда, не Ви і не в цій темі :), в темі «Зимове соло»). :)

  • Lacaena

    Рада, що так вийшло))))

    І дякую за прогноз:)))))

    З фото працюю зазвичай в фотошопі. Я не великий в ньому спеціаліст, але програма пречудова!

    Не змогла знайти вірш ”Інна Сумак”:(

  • ivolga

    Lacaena, знайшла Ваші знімки й на фотофайлах. Милувалася… Діагноз :) і прогноз :) підтверджую :))))
    Вірш дома передрукую й вишлю милом. Гарний-бо й глибокий, як і все інше, що створила геніальна Ліна :)