Автор: Олена Зайцева (Lacena)
Фотографії: Олени Зайцевої (Lacena), а також Саші Вовка, Боді Тарасенко та Ігоря Соломенка. Розміщені у галереї на нашому сайті і на PhotoFile (повна версія).
Серія: частина 1, частина 2.

Коли стоїш посеред скель і дивишся на море, звільни душу і світ подарує тобі тишу і голоси природи, гармонію та нескінченість простору. Ти один на один зі світом, сам з собою. Тепер вирішуй: любити чи ненавидіти, прагнути змін чи прийняти світ, бажати втечі чи йти до тепла людських очей…

***

В Крим я подорожую змалку, майже щороку, а отже тепле море (місцями розбавлене медузами та відпочиваючими) мені досить знайоме. Але гори… ці срібно-молочні гори з невисокими кривенькими деревами, прохолодними струмками з синьо-прозорою водою, безкраїми плоскогір’ями, що колись були морським дном… це зовсім інше.

Вперше перевести свій погляд з невпинного рокоту морських хвиль на гірський Крим мені допомогло… ніц-нетямуще кохання, за яким, як кажуть, хоч на край світу. Тоді Куш-Кая зустріла нас лагідним осіннім сонцем, трохи погрозливою величчю своїх стін та магією зелено-червоного лісу. Довгі сірі змійки доріг, які тепер довелось проходити пішки, дружні розмови біля вогнища, вино – прямо з пляшки, ночівля під відкритим небом, стометрові стіни, френди та закладки, горосходження – все це було побачене та відчуте тоді вперше. Сім років тому.

Тепер я стою на скелі високо над Ласпі і дивлюсь на Куш-Каю зовсім іншими очима. За цей час я бачила багато таємниць півострова: на сході і на заході, на берегах та плоскогір’ях, у лісах та степах-напівпустелях, у горах та долинах. І зараз я пірнаю у ще одну таємницю – весняну кримську ніч. Місяць наповнює простір від Сарича до Батиліману м’яким білим світлом, додаючи яскравих відтінків горам та обережно розмальовуючи сріблом морські хвилі. Поодинокі голоси птахів вплітають трохи магії у ніч над морем. Ледь чутно співає вітер, а з ним – і моя душа. Хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

***

Частина 1
БАХЧИСАРАЙ

Наша подорож почалась 26 квітня 2008 року – з настанням таких довгоочікуваних травневих свят. Хмарні зимові місяці скельної бездіяльності, віддана роботі інтелектуальна напруга та мрії про весняні пригоди були складені у невеликий кошик… і бадьоро викинуті у вікно потягу, одразу після відправлення з Києва.

Недовга дорога і наступного дня ми вже проїжджали повз ханський палац у Бахчисараї, задоволені та нетерплячі. Декілька разів повернули вузькими провулками міста і нарешті опинилися «на базі», яка самокваліфікувалася за простою ознакою – наявністю дивної фанерної будови з зачіпками (її всі ми легко впізнаємо і сприймаємо як рідну).

І тут ми раптом побачили ЇХ! Вони визирали з-за пошарпано го кам’яного паркану і дахів колоритних місцевих будиночків. Вони захопили нашу увагу (як у декого фінал УЄФА чи танок Могилевської з пристрасним поцілунком на завершення) – і не відпускали погляду.

Вони – бахчисарайські скелі – те, заради чого ми приїхали сюди. Декілька кілометрів рельєфу з печерами, стовпами, стелями, заглибинами! Величезний масив чудових перспектив! Невичерпний потенціал скельних трас!

Тихенько приховуючи радість, ми поповзли селитися туди, де було місце. Більш-менш успішно. Принаймні, порівнюючи з екстремальним душем Рижикова у Нікіті, вщент заповненим (в тому числі стелі) скорпіонами, слизняками різних розмірів та сороканіжками, бахчисарайські домашні «бані» принесли справжнє задоволення. Воістину, весняна кримська природа та передчуття свята здатні прикрасити будь-який вечір. …До речі, про істинне – це ж був переддень Великодня!

Мої дуже голодні компаньйони рушили на пошуки їжі, і, мабуть, десь заблукали, бо захід сонця без них був занадто довгим (хоч і барвистим).

Обміркувавши та зваживши ситуацію, я вирішила проміняти хоч і затишну, але не дуже захоплюючу атмосферу приготування та послідовного знищення вечері на самотні мандри до місцевого монастиря (чоловічого:).

Дороги я, звичайно, не знала, тільки приблизний напрямок. Як на диво, зустріла жіночку (очевидного нехристиянського віросповідання), яка направлялася туди ж куди я (незважаючи на релігійні погляди) і погодилась помандрувати трохи разом. Треба сказати, розмова була не менш дивна, ніж зустріч. Я дізналась про місцеву мафію, банківські розрахунки священнослужителів (безпроцентні), розмір пенсій (500 грн.) та витрат на навчання місцевих дівчат-моделей (100 тис. у.о.), і т.п.

Ми йшли собі й йшли неосвітленими вузькими вуличками, дорогою, що прямує до монастиря та покинутого міста Чуфут Кале. Темні обриси скель, що де інде виходять прямо до дороги, раптом нагадали мені скелелазів, яких я бачила проїжджаючи тут декілька років тому. Тоді, розуміючи що не зможу приєднатися, я з сумом проводжала їх поглядом з вікна авто, поки їх було видно. А завтра…

Жіночка покинула мене, зникнувши кудись з мером Бахчисараю(!), і я пішла далі сама. Досить незвично було бачити вночі на загубленій десь у горах дорозі такий активний рух: назустріч мені виринали з темряви групки людей, які прийшли сюди на святкову службу. Особливий день.

Біля однієї з нависаючих над дорогою скель, ледве освітлених ще далекими вогнями церковних будівель, мені захотілось нарешті витягти свою таємну зброю – фотоапарат, і сфотографувати чудернацькі форми каміння над головою. Цікавий буде багатоплановий знімок – подумалось мені. Навмання навівши об’єктив на скелю я зробила фото… і побачила на ній кам’яну голову істоти. Стало трохи моторошно.

Освітлене підніжжя вже колись баченого Успенського монастиря вик ликало значно менше цікавості, ніж сховані за невеличкою будівлею двохповерхові монаші келії. На другому поверсі були вікна та двері, але не було жодних ознак драбини чи сходів. Блакитне світло ліхтаря над головою додавало всій картині нереальності. Швидко оцінивши гладенькі стіни, я подумала, що саме тут живуть справжні скелелази. Або справжні відлюдники.

Як завжди відчуваючи себе трохи чужою серед православної юрби, я помандрувала далі – на звук чиїхось голосів та співу у лісі. Мій ліхтарик вихоплював яскраві плями дороги та молодого весняного листя, проте руйнував відчуття поєднання з природою. Я його вимкнула.

Попереду шумів невеликий струмок. Маю зізнатись, я не завжди почуваю себе зручно у темряві. Цього разу чомусь не могла змусити себе йти далі: проходила кілька кроків за струмок – і поверталась. Нарешті, трохи поглузувавши над своїм боягузтвом, вирішила, що мені вкрай необхідно знайти тих людей-ельфів, чиї співи все ще іноді виринали з лісу, увімкнула ліхтарик і рушила вперед. Пройшовши десяток метрів, я побачила маленьке огороджене кладовище часів Другої Світової Війни: відкрита хвіртка, декілька могилок. Ніч і нікого навколо. Страшно. Голоси замовкли. «Мабуть, біля монастиря краще», – подумала я і повернулася. Боягузка:).

Дуже добре, що через темряву біля сходів до церкви не було видно всюдисущої таблички з заборонами. Вона б не дала мені спокійно сприймати ситуацію, враховуючи те, що я, звичайно, була без хустки і в джинсах. Трохи поблукавши печерками-кімнатами монастиря, я увійшла до основної зали, де вже збиралася місцева юрба. Невисокі стелі печер, свічки, квіти, тиша та монотонний голос священика (трохи кумедний через запинання), створювали відчуття якоїсь майже домашньої затишності. Іноді мені здавалося, що я знаходжусь в іншому часі. Навіть не знаю, скільки я там провела – пів години чи півтори, але встигла побачити багато дивних церковних ритуалів про які раніше навіть не підозрювала… Дзвоник занепокоєних друзів нагадав, що час повертатися додому.

***

Наступний ранок зустрів нас трохи похмурим небом, святковою паскою та днем народження Князя. Раціональний в усіх сенсах подарунок обіцяв прислужитися вже сьогодні – адже ми направлялися у подорож до Ханського палацу, Успенського монастиря та Чуфут Кале. Та ж дорога, ті ж місцини, але спокійна радість у компанії хороших людей та… проте не буду розповідати про наші пригоди, тому що кожен може повторити цей шлях особисто, відкриваючи сюрпризи таємниці стародавнього високогірного міста.

***

Прийшла черга скелелазіння! З самого ранку «жайворонки» вирушили до target plaсe першими, а ми, закуплені провіантом та рішучістю, пішли їх наздоганяти. Дорогою я якимсь чином загубила 2 банани та бачили чималеньку страшненьку ляльку, настромлену на палицю чиєїсь огорожі.

Лише 10 -15 хвилин – і ми на місці. При більш близькому знайомстві враження про скельний район ще покращилось: гарно, приємно, захоплююче. Чудова природа, ліс над скелями, вид на місто… І тут, як і у переддень Великодня, у мене знов виникло прагнення, яке переслідуватиме весь виїзд: дуже захотілося трохи погуляти наодинці. І я рушила на коротке фотографічне полювання, яке впевнено переросло у декілька годин.

А ви знали, що ворони вміють різко складати крила і каменем падати вниз, щоб через мить випрямитись і летіти далі ніби нічого не сталося?! І що вони синьо-чорні і величезні у Криму? Я от не знала.

А тим часом мої київські друзі-скелелази наштовхнулися на суттєву перешкоду безтурботному лазанню – відсутність надійних точок страховки. Шлямбури на тій частині скель, куди ми прийшли захоплені красою стовпів, були геть проіржавілі та норовили вистрибнути при невеликому навантаженні. Це було досить прикро. Проте, коли я підійшла, було вирішено все ж штурмувати одну з трас на стовпі, і своє сміливе сходження почав наш юний друг Саша Вовк. Одразу трасу завістити не вдалось, і кожен з нас мав шанс встібнути на ній ще одну відтяжку:).

Нарешті дібравшись доверху, ми з Сашею вирішили шукати більш безпечного щастя у інших районах цього ж масиву і, озброєні раціями і підбадьорені розповідями Жені з Сімферополя, рушили на пошуки «Стадіону». Те, що ходити гірською місциною навпростець не завжди зручно, я зрозуміла ще цієї зими, коли ми після вечірки фрірайд-фесту рушили навпростець з Подобовця до Пилипця. Тепер не було засніжених ущелин з річками через кожні 30 метрів, проте ми натрапили на сипучі піщані схили та страшно колючі зарості (майже непрохідні, як на мене). Вщент поколоті:), ми все ж знайшли сходи вниз… які різко обривалися метри за чотири до землі! Внизу виднівся ненадійний парканчик та дах якогось сараю.

Тут Саша, вдруге за день продемонструвавши нечувану відважність, погоджується штурмувати спуск першим. Невпевнено захитався парканчик під Сашиною ногою… Як на мене, тільки шило в … може штовхнути в цілому адекватних людей (з досить нелегеньким спорядженням з мотузки, відтяжок, коврика та фотоапарату) на такі спуски. І хоча було очевидно, що ми були тут не перші, бо сходинки для ніг і для рук зроблені не випадково, цей спуск видався мені більш екстремальним, ніж лазання по іржавим шлямбурам півгодини тому.

Район «Стадіону» виявився досить мальовничим: різноманітний рельєф, симетричні вибоїни, печерки… і, переважно, ті ж самі іржаві шлямбури. Тільки-но ми розбухтували мотузку щоб подертися на одну з трас, як помітили відсутність новенької подарункової рації, легковажно причіпленої до фотоапарату. Звичайно, побігли шукати, розуміючи, що рація випала під час колючих тортур, які відволікли увагу. І, як ви гадаєте, якою дорогою ми повертались? Звичайно – тими самими сходами, на які сподівалися більше нізащо не лізти! Проте насос – велика сила, і другий раз здався набагато легшим.

Рацію ми знайшли, та полазити ще тут цього разу не судилося – вже сутеніло. Небо розфарбувалось рожево-жовтими кольорами, і тут мені прийшла чудова, як на мене, ідея: пострибати між стовпами на фоні заходу сонця! Оскільки ніхто не захотів стрибати по вказаній траєкторії, довелося робити це самій. Ризикувати життям у деяких інших траєкторіях заради мистецтва погодився і Ігор, за що йому окрема подяка:).

Коли ми повернулися, живі та здорові, до решти компанії, то з превеликим сумом дізналися, що з огляду на ненадійність страховки у районі всі бажають їхати до Сімеїзу. Ну що ж, там теж є скелі… і море.

Було вирішено їхати з самого-самого ранку наступного дня. До зустрічі, Бахчисарай!

Далі буде…